12. Рука допомоги

Я не думала, що буде так складно… Я нічого не розуміла у будівельній справі, і часом мене огортала справжня паніка, коли я намагалася розібратися з документами і накладними. Звичайно, запитувала у Свята, але мені було незручно бігати до нього з кожною дрібницею, та й він постійно їздив на об’єкти, різні наради у міськраді та відрядженння. Кілька разів я навіть думала звільнитися і не мучитись так більше. Робота журналіста тепер здавалася мені втраченим раєм…

Того вечора я сиділа, розбираючись з вхідними листами, і відчувала, що моя бідна голова от-от закипить. До того часу, коли я мала забрати Тимка із садочка, залишалося півгодини, це була п’ятниця, короткий робочий день, і майже всі співробітники розійшлися. Свята теж не було — його дві години тому забрала дружина, і вони поїхали вибирати нові меблі. 

Я сиділа, обклавшись паперами з написами “Терміново!”, зробленими рукою Свята, і відчувала, що мої руки опускаються. Я не встигну все це зробити до завтра. Завітра в офісі був вихідний, але мені доведеться вийти на роботу, бо я така незграбна і повільна, і не встигла зробити все за сьогодні. Свят, звісно, сваритися не буде, але він зітхне, і в його очах я прочитаю співчуття. А я не хочу, щоб він мене жалів. Менш за все мні потрібна жалість. Я маю взяти себе в руки і вс зробити до завтрашнього ранку!

Я намагалася розібратися в колонках цифр і звести їх докупи, але в правій скроні уже пульсував тупий біль, і безсилі сльози закапали з очей прямо на розкладені на столі документи.

Я налякано підхопила їх, і тут двері відчинилися, і увійшов головний інженер Руслан Макаренко. Він теж був із угрупування “киян”, і я приготувалася почути щось ущипливе про мій розгублений вигляд та розкидані документи. Але Руслан запитав, чи буде сьогодні Свят, і отримавши заперену відповідь. вже розвернувся, щоб іти геть, але раптом, ніби щось відчувши, зупинився і поглянув на мене. 

 — Щось сталося, Тіно? — запитав він. — У вас такий вигляд…

 — Який? — по-дурному перепитала я. 

 — Стурбований… Або наляканий…

 — Та ні, все добре. — я не втрималась і зітхнула. — Мені трохи складно розібратися з усіма цими паперами, а вони термінові. Завітра шеф прийде і буде невдоволений…

 — Ти боїшся, що Свят буде тебе лаяти? — Руслан широко усміхнувся. — Заспокойся, він ніколи нікого не відчитує. Може хіба що обговорити шляхи вирішення проблеми…

 — Я не боюся… Просто мені не хочеться його підводити, — пробурмотіла я.  — Не хочу здатися непрофсіоналом..

 — Розумію, — він кивнув. — Якщо хочеш, давай я допоможу тобі розібратись. Я робив цю роботу, коли Люся звільнилася. Розповім тобі, що за чим, і тоді ти вже будеш мати перед очима порядок дій на майбутнє…

 — Дякую, — прошепотіла я…