11. Снігова королева

У колективі “Будінвесту”, як я одразу зрозуміла, ще у перший робочий день, сформувалося дві “партії”. Одна — це ті працівники, які були зі Святом в Києві і погодилися переїхати до нашого міста. Переважно молоді, амбіційні, не прив’язані до родин та іпотек. Їхня “опозиція” — працівники, набрані вже з місцевих, і мимоволі серед них опинилась я. Представники цих двох “партій” недолюблювали одне одного, бо у Святової київської команди була вища зарплата, і учасники цього “угрупування” трохи зверхньо дивилися на місцевих. А місцеві між собою говорили, що киянам скоро набридне і вони заберуться до столиці, залишивши свого боса. Навіть билися об заклад, коли це буде. Дехто говорив — до Нового року, інші припускали, що вони втримаються до весни. Та ніхто не сумнівався, що довше. 

Начальниця відділу кадрів Магарита Богоявленська була з киян. Молода, років тридцяти, з розкішним темним волоссям, що спадало аж до талії, і витонченою, мов у ляльки Барбі фігурою. Про неї пліткували, що вона коханка Свята, хоча при мені не було жодного натяку на якісь позаслужбові стосунки між ними. Тільки ділове, хоча і досить дружнє спілкування. 

Вона оформляла мою особову справу, коли до кабінету зазирнула білявка десь її віку з хвилястим волоссям до плечей. Привертали увагу блакитні широко посаджені очі, і вся вона справляла враження Снігової королеви — елегантної і холодної. 

 — Маргошо, привіт, — вона підійшла до Богоявленської і вони двічі торкнулися одна одної щоками, як у якомусь французькому фільмі. — Мій у себе?

Вона зовсім не звертала уваги на мене, навіть не глянула в мій бік, не те щоб привітатися. 

 —  Привіт, Сашуню! Зранку був, ось нову асистентку привів, оформляю оце, — Маргарита кивнула в мій бік.

Я пораділа тому, що вчора примарафетилася в салоні, хоча все одно поряд із цими двома “Інста-дівчатами” виглядала як провінціалка ( та чому “як”, я й була провінціалкою).

 — Ви його нова асистентка? — білявка озирнула мене з ніг до голови якимось дивним поглядом, у якому розчарування ( “міг би обрати не таку “сіру мишку”) переплелося з полегшенням ( “ну що ж, принаймні не западе на неї”).

Я зрозуміла, що це і є дружина Свята. У її худорлявій, навіть занадто худій фігурі, не було й натяку на вагітність. 

 — Так, — кивнула я. — Мене звуть Христина. Можна Тіна. 

 — Он як, — “Снігова королева” підтисла губи. Може, моя поведінка здалася їй якоюсь надто панібратською? — Он як, — ще раз повторила вона. — Ну що ж, працюйте, Христино. Не буду вам заважати.

Вона встала і граційною ходою манекенниці вийшла з кабінету Богоявленської. 

 — Вона ревнива, жах! — сказала Маргарита, — простягаючи мені документи і показуючи, де поставити підпис. — Так що ви того… жодного флірту з босом. Якщо не хочете втратити роботу!

 — Добре, я зрозуміла, — сказала я, відчуваючи, як кров заливає мої щоки… Дивно, я нічого не зробила, але почувалася винною. А раптом вони дізнаються про моє минуле? Ще не пізно звільнитися…

Але все ж мені були дуже потрібні гроші. Справді, якщо я буду обережна, дуже обережна, нічого не трапиться. Ніхто навіть не подумає в чомусь запідозрити мене.. Зрештою, я взагалі занадто дрібний гвинтик у роботі великої компанії, щоб хтось звернув на мене увагу…

І все одно на душі було якось неспокійно…