10. "Я сама здатна бути щасливою"

Я не обманювала Свята, коли казала йому, що в мене буде ще одна зустріч. Але це була не ділова зустріч. Я збиралася побачитись із своєю давньою шкільною подругою Ілоною. 

Тому, попрощавшись із Святом, вирушила до кав’ярні “Філіжанка”, де вже чекала на мене Ілона. Поскільки вона не терпіла запізнень, я поспішала. І встигла зайти до кав’ярні якраз у призначений час. Та пунктуальна Ілона вже сиділа за нашим улюбленим столиком біля вікна. 

Побачивши мене, вона одразу встала і обійняла мене, немов ми не бачилися принаймні рік. Хоча з часу нашої останньої зустрічі минув всього лиш тиждень. ААле Ілона була такою людиною, любила обійматися, любила смачно поїсти, та й інших простих життєвих радощів не цуралася.

У неї було троє дітей від трьох різних чоловіків, а нещодавно вона вийшла заміж за четвертого. Казала мені, що нарешті знайшла свій ідеал, але я б не здивувалася, якби незабаром вона не вирушила в пошуки п’ятого. 

 — Сідай, я вже зробила замовлення, зараз його принесуть, — вона уважно зазирнула мені в очі.  — Що вже трапилось, викладай! Бо в тебе такий вираз обличчя, немов ти виграла мільйон у лотерею!

 — Нічого я не виграла, просто мені запропонували нову роботу, — сказала я, усміхаючись. Поряд із Ілоною неможливо було залишатися серйозною, вона заряджала своїм оптимізмом і життєрадісністю. 

 — О, то це треба обмити! — вона сказала офіціанту, який прийшов з нашою кавою і круасанами, принести ще пляшку мартіні. — А що за робота?

 — Асистентом і піарником, щось таке… У будівельній компанії Свята Зоренка, ну, Валиного брата..

 — Свята… — протягнула вона. — Ви якось так сумно розійшлися тоді…

 — Нічого не сумно, — заперечила я. Хоча подумала, що мабуть, цей епітет, підібраний подругою, дійсно був дуже влучним. — Ну, що було, те загуло. Він одружений, я…

Ілона знову якось мляво покивала головою.

 — Тіно, люба, мабуть, це не найкраща ідея, — зрештою сказала вона. 

 — Я вже нічого до нього не відчуваю, — видавала бажане за дійсне, та самонавіювання мало допомогти.  — Ми давно розійшлися, і у кожного власне життя…

 — Ну, може, все буде добре, — Ілона знову усміхнулась, інакше б вона не була Ілоною. — Може, там, на новому місці, ти зустрінеш саме того чоловіка, який зробить тебе щасливою…

 — Скажу чесно, я й сама цілком здатна бути щасливою, — я ледь задерла вгору підборіддя, копіюючи улюблену акторку Вів’єн Лі. — Для щастя зовсім не є обов’язковою наявність поряд чоловіка!

Ілона зрозуміла, що була дещо безтактною, і поспішила загладити свою провину.

 — Так, — сказала вона. — Зараз допиваємо каву і йдемо до мого салону. Зробимо з тебе “Міс бізнес-леді”. І не кажи нічого, — вона побачила, що я відкрила рота, щоб заперечити. — Я пригощаю! Залиш свої гроші, щоб оновити гардероб. А з мене зачіска, манікюр і різні косметологічні штучки!

Сперечатися з Ілоною було все одно, що перти проти танка на самокаті. Тож я погодилась. Салон краси, яким керувала моя подруга, був найкращим у місті, хоча я бувала там нечасто, бо мої фінанси зазвичай були обмежені. 

Та тепер я відчувала, що в моєму житті настав новий етап, і увійти в нього я хотіла зовсім іншою людиною…