8. "Ти це серйозно"?

 — Ти ніколи не хотіла нічого змінити у своєиу житті? — це питання Свята застало мене зненацька.

 — Мабуть. немає жодної людини, яка б не мріяла отримати мільйон чи бути разом з тим, кого вона кохає, — сказала я.

 — Ну, мріяти і змінювати — це дві великі різниці, — він накрив мою долоню своєю.  — Ти дуже талановита, заслуговуєш на більше, ніж робота у якомусь заштатному інтернет-виданні…

Чомусь мені стало образливо за наше “дітище”.

 — Мені подобається тут працювати. — сказала я.- Ти ж знаєш, як говорять — обери своєю професією улюблену справу — і тобі не доведеться працювати жодного дня в житті…

 — Скільки ти отримуєш за цю “улюблену справу”? — його погляд став жорсткішим, і я побачила, як із образу Свята-старого друга дитинства поступово став проступати Свят-бізнесмен. 

 — Мінімалку. але ще бувають публікації на правах реклами, за них доплачують. — сказала я, ніби вибачаючись. 

 — Тіно, ти не повинна отримувати мінімалку, це нонсенс! Хіба на неї можна прожити?

 — Ну, може, в Києві й не можна, але у нашому містечку запросто…

Хоча насправді я бадьорилася. На початку першого серйозного похолодання у цьому році, коли виявилося, що Тимко виріс із усього минулорічного одягу та взуття, а в моїх осінніх черевиках, що їх я носила три роки, на підошві утворилася дірка, я залишилася практично без грошей. Чомусь зараз дитячий одяг і взуття коштують майже так само, як і дорослі. І от, обновивши наш гардероб, мені довелося брати гроші з кредитки, аби мати що їсти…

Думаю, Свят усе прочитав у моїх очах, бо він впевнено сказав:

 — Тіно, я хочу запропонувати тобі посаду своєї асистентки. Моя Катя не хоче переїздити з Києва, до столиці прив’язаний її чоловік.Тож я маю шукати асистентку тут. Але навіщо її шукати, якщо є ти…

Я зазирнула йому в очі, намагаючись збагнути, чи він жартує, чи говорить серйозно.

 — Ти пропонуєш мені роботу?

 — А що, ти дуже розумна. пунктуальна, цілеспрямована. До того ж, незаміжня і не маєш дітей…

У мені всередині наче щось обірвалося. Я думала, що маю  сказати йому, що в мене є дитина. Мабуть, треба було сказати. Все ж, місто у нас невелике, він рано чи пізно побачить нас разом із Тимком. Треба казати. Треба. Але я не могла..

— Мабуть. тобі варто пошукати когось іншого… Кажуть, не варто брати друзів на роботу…

 — А я вважаю накше. З мого досвіду, друзі — це найкращі, найсовісніші працівники…

 — Та я зовсім не розбираюся в будівництві! — спав на думку аргумент, який, як я подумала, може бути для нього вирішальним. Та Свят відбив і цю подачу.

 — Нічого, я тебе навчу. А ти навчаєшся швидко, я зрозумів це, коли прочитав сьогоднішнє інтерв'ю. Ти чудово все зрозуміла і донесла до людей, навіть не будучи спеціалістом у цій області…

 — І все одно… — я мала відмовитися, мала не спілкуватись із ним щодня. Бо я не могла допустити, щоб він розгадав мою таємницю.

Він узяв папеову серветку з підставки, яка стояла на столі, дістав із кишені дорогу авторучку і написав кілька цифр, а потім підсунув аркушик мені. 

 — Твоя майбутня зарплата. — усміхнувся він. — Найкращий аргумент “за”, чи не так, Тіно?..