7. Спільний бізнес та вагітність

— Я не дописала, зовсім трохи залишилося, зараз все дороблю, — сказала, досадуючи на власну забудькуватість. 

Шеф ледь помітно скривив губи. Його вираз обличчя сигналив: “Я ж так сподівався на тебе, а ти…”

 — Добре, як допишеш, одразу кидай мені, — холодно промовив він.

***

Мабуть, я просто така неорганізована роззява, і мене тут тримають лише за те, що пишу я все ж цікаво. І якщо загрожує дедлайн, то ще й швидко…

Якби я писала статтю, яку очікував шеф, удома, перериваючись на полудник та запитання Тимка, телефонні дзвінки і новини  в інтернеті, то, певно, могла б розтягнути процес написання годин на шість.

Але так як я сказала, що мені треба лише дописати, мої руки літали над клавіатурою з шаленою швидкістю, і справилася з завданням я за дві з хвостиком години. Одразу все перечитала і надіслала шефу. Потім сходила до вбиральні, бо ж у процесі письма недобре було відволікатися. 

А коли поверталася до свого кабінету, побачила Свята, що сидів на стільці для відвідувачів і з цікавістю на обличчі гортав старий ілюсторований журнал, датований 2020-м роком. 

 — Привіт, — почувши мої кроки, він підняв голову і розплився в усмішці.

 — Привіт, — трохи насторожено відповіла я. 

 — Був у твого шефа, фінансові питання узгодив, а за власне написанням статті він мене відфутболив до тебе…

 — Не проблема, давай напишемо, — сказала я. — Але, може, вийдемо кудись випити кави? Бо я сьогодні не снідала, живіт прилип до спини…

 — Ходімо, куди ти хочеш? Я пригощаю!

Так ми опинилися в невеличкому грузинсьому ресторанчику через дорогу від нашого офісу.  А поскільки Свят сказав, що теж зголоднів, самою кавою справа не обійшлася. Дивлячись на кількість тарілок, які з’явилися на столі перед нами, як за помахом чарівної палички, я спершу думала, що ми й половини цих наїдків не подужаємо, та скоро побачила, що помилялась.

Тут дійсно все було дуже смачно, і я пошкодувала, що ніколи сюди не заходила, бо вважала візити до ресторану недозволеною розкішшю. Певно, то відгукувалися закладені в мене мамою стереотипи…

Свят дуже цікаво розповідав про свою компанію, а я дещо занотовувала, увімкнувши для підстраховки диктофон. 

 — Це наш спільний бізнес із батьком дружини, — пояснював він.  — Ну і з Сашею теж. Вони мають по тридцять три відсотки акцій кожен, а я  — тридцять чотири. 

 — Отже, якщо вони об’єднають зусилля, то матимуть контрольний пакет, — сказала я. 

 — Ну так, але це ж не для преси… Та й пакети ці чисто формальні. Тесть свою долю прибутку не забирає, каже, щоб я використовував її для подальшого розвитку бізнесу…

 — А у вас є діти? — чомусь запитала я. Як це стосувалоя до теми статті? Але що сказано, те сказано. 

 — Незабаром я стану батьком, — сказав він з гордістю. — Саша вагітна, на третьому місяці. 

Він сказав це так просто, немов говорив зі старим другом. Та, власне, я й була тією старою подругою, яка з ним разом пройшла Крим і Рим. Тільки чому мені стало так боляче від цих, гордих і задоволених, слів?..