5. Щоденник у сірій палітурці

Я підійшла до ліжечка Тимка і поправила ковдру. Він повернувся уві сні, щось пробурмотів і вкрився з головою, ніби бажаючи сховатися від усього цього несправедливого світу. Я обережно звільнила його голівку від ковдри, поцілувала в щічку і вийшла з дитячої. 

Пішла у велику кімнату, вона ж моя спальня, вона ж мій робочий кабінет, вона ж — вітальня для гостей. Увімкнула торшер, старий, ще бабусин — він, мабуть, уже вважався б антикваріатом. Або старим непотрібним мотлохом — кому як. Для мене ця  лампа під трохи пошарпаним жовтогарячим абажуром була пам’яттю про часи, коли дерева були вищими, а майбутнє здавалося щасливим за замовчуванням…

Я взяла загальний зошит у сірій непримітній обкладинці, на якій великими круглими літерами було виведено: “Щоденник”.

Перегорнула першу сторінку.

“25.05.  Сьогодні був останній дзвоник. Свят закінчує школу, йому доручили нести на плечі першокласницю, а вона влупила йому дзвоником по голові.Всі сміялися…”

“6.06. Я не хочу їхати до бабусі Томи у село на ціле літо. Це несправедливо! Всі дівчата залишаються у місті, одну мене відправляють у  заслання! Як вони не розуміють, що восени Свят поїде вчитися до Києва і я більше ніколи не побачу його!”

Я сумно усміхаюся. Хотілося б обійняти ту дванадцятирічну дівчинку за худенькі плечі, погладити по неслухняному русявому волоссю і сказати: “Люба, для тебе б було краще, якби ти ніколи  більше не побачила його…” 

Та  Свят приїздив на зимові та літні канікули, і чим старшою я ставала, тим ближчою до їхньої, дорослої компанії. На студентські вечірки вужиком прослизала молодша сестра Свята і проводила за собою кращу подружку…

Середина грубого зошита, почерк уже не такий охайний, більш недбалий.

“10.01. Я запам’ятаю цей день назавжди! Сьогодні він мене поцілував!”

Насправді то був невинний поцілунок у щічку. 

Батьки Свята і Валі поїхали до іншого міста, святкувати весілля племінниці, а ті двоє невгамовних влаштували вечірку. Було багато хлопців і дівчат, дорослих, які ставилися до нас із Валю поблажливо, наливали по половині чарочки вина і дозволяли танцювати на імпровізованих дискотеках. А того зимового дня хтось запропонував зіграти в пляшечку. 

Швидко взяли порожню пляшку з-під шампанського, поклали на підлогу, самі сіли в коло, і Свят, як господар, взявся крутити пляшечку першим. Вона покружляла своїм горлечком, вказуючи то на одного, то на іншого, все сповільнюючись, і врешті зупинилася навпроти моїх ніг. Я вся спаленіла, але Свят зовсім не розгубився. Він узяв мене за руку, урочисто вивів на середину кола і поцілував у щічку. Потім я крутила пляшечку, і мені випала Валя. Я теж поцілувала її в щоку, це було якось хвилююче і незвично. А потім я побачила, якими бувають справжні поцілунки…

Мабуть, учасники гри робили все можливе, щоб ми, малолітки,  більше нікому не випадали. А я з великою напругою стежила за Святом. Коли йому випало цілувати довгоногу Мирославу Кузьміну, і він сміливо обійняв її і припав до її вуст, я тишком-нишком позадкувала, вибралася з кола, кинулася у ванну і замкнулась там. Сидячи на унітазі, лила сльози, сама до кінця не розуміючи чому, але це тривало недовго, бо у двері почали тарабанити…

Я так і заснула того вечора, не вимкнувши торшер у жотогарячому абажурі та притискаючи до серця загальний зошит у сірій палітурці… Щоденник, у якому колись було вирвано і спалено останні аркуші…