3. Самотня мама з дитиною

 — Знаєш, тоді, у третьому класі, я була трохи в тебе закохана… Ти здавався таким крутим і дорослим. І звичайно, тобі не було жодного діла до такої малявки, як я…

 — Це стереотип, Тіно, — каже він, накриваючи мою руку своєю. — Стереотип, що хлопці-підлітки неодмінно мріють про своїх вчительок та інших жінок, старших за себе.

Моє серце знову затоплює ніжність, як колись. Ех, Святе, Святе, ми ступаємо на ковзку доріжку... І я переводжу розмову на менш небезпечну тему. 

 — Якось рано ліг сніг цього року… Я думала, його не буде принаймні до кінця грудня.

 — А ти не любиш сніг? — дивується він. — Це ж так гарно…

Звісно, якби я, як він, їздила дорогою машиною з усіма “наворотами”, то мені було б цілковито байдуже, що там за вікном. Але я бігаю на роботу пішки, заощаджуючи навіть на маршрутці, втішаючи себе,  що тут не так і далеко…

Влітку це й справді приємна прогулянка, а от узимку, коли з затятою періодичністю міняються лід, снігова каша і грязюка, мені зовсім не хочеться виходити надвір. Якби була моя воля, я залягла б у своїй квартирі, як ведмідь у барлозі, замовляла б все необхідне з доставкою додому і чекала б весни..

Але у мене п’ятирічний син, тож я маю водити його в дитсадок і заробляти нам обом на прожиття. Добре, що покійна  бабуся заповіла мені свою квартиру, тож ми з Тимком не живемо під одним дахом з моїми батьками. Маму довше кількох годин витримати важко. Вона перфекціоністка, зациклена на чистоті і сумує через те, що в мене все не так, як у людей.Читайте: що я народила сина не в шлюбі і навіть не сказала їй, хто батько малого. 

Розповіла батькам, що познайомилася з ним на підготовчих курсах до університету, а потім він поїхав і ми втратили зв’язок… 

Мама ще якийсь час наполягала, що я маю знайти його, залишилися ж в універі якісь документи, варто лише розповісти про мою складну ситуацію… Я сказала, що спробую знайти батька своєї майбутньої дитини, навіть інсценувала бурхливу діяльність, але потім все ж розвела руками: нічого не виходить. Він десь переїхав, телефон не відповідає…

Мама змирилася і стала плести маленькі шапочки і пінетки, приговорюючи, що в мене є вони з татом, тож я і немовля не пропадемо. 

Я й не думала, що ми пропадемо, але нічого не казала їй. Мамі було важливо почувати себе потрібною. Мама наполягала, щоб я їхала вчитися, а дитину після народження залишила їм із батьком, вони приглянуть.

Але такий варіант мене не влаштовував. Я сказала, що буду виховувати доньку сама, перевелася на заочне. Чомусь я була переконана, що в мене народиться дівчинка, і я виховаю її, враховуючи свої помилки, тож вона неодмінно буде щасливішою, ніж я…

Але в мене народився кароокий хлопчик з темними кучериками. Я подумала, що навіть рада цьому. Все ж, чоловікам у нашому світі живеться легше. Хоча мене постійно мучило почуття вини,  бо у Тимка не було батька. Дідусь намагався організувати “чоловіче” виховання. Вони разом ремонтували якусь техніку, ходили на риболовлю, навіть грали в футбол. Але все одно, коли бачила, як у садочку після закінчення робочого дня дітей забирали татусі, серце болісно стискалося…

***

— А ким працює твій чоловік? Я його знаю? — раптом поцікавився Свят, перервавши мої роздуми. 

 — У мене немає чоловіка, — відповіла я таким тоном, наче в цьому не було нічого незвичайного. Та, мабуть, у цьому й не було нічого дивного, от тільки Тимка було дуже шкода…

 — А в мене є дружина, — сказав він із гордістю. — Я вас познайомлю..

— Дякую, та мені вже пора, — я почала підійматися зі стільця. — Треба працювати…

 — От дідько, я теж запізнююсь на прийом до мера, — він рвучко підвівся на ноги. — Радий був зустрітися і побазікати. Може, на днях забіжу до твого шефа, щодо реклами, а тоді підійду до тебе. Чи краще написати?

“Краще написати”, — хотіла сказати я, але з моїх губ несподівано зірвалася зовсім інша відповідь.

 — Приходь, — задерев’янілими губами сказала я…