2. Криваве знайомство

— То ти працюєш у газеті? — запитує він, коли нам приносять замовлення. 

— Ні, в інтернет-виданні “Експрес-новини”, — відповідаю я, відриваючи ковток чаю. — Вже три роки…

— О, супер, а з вами можна домовитися про публікацію на правах реклами? — він з апетитом ласує піцою. Такий же, як і був, я завжди дивувалася тому, з яким задоволенням він робить буквально усе в своєму житті. Якби в мене спитали, кого я вважаю оптимістом, то ім'я Свята спало б мені на думку першим. 

На жаль, я сама скоріше песимістка. Хоча не показую цього на людях, та в глибині душі я дуже тривожна людина. 

— Звісно, можна, — відповідаю з усмішкою. — Можу дати телефон шефа, домовишся з ним про оплату, а тоді розкажеш мені, що саме тобі потрібно, і я зроблю. 

— Я хочу, щоб моє підприємство стало номером один у цьому місті, — каже він досить гонорово. 

— А що про це каже Денисенко?  — парирую я. 

Сергій Денисенко — власник  цілої мережі будівельних магазинів та фірми, що надає такі послуги. Він теж навчався в нашій школі, здається, класом чи двома старший від Свята. 

— Серьога? — він весело усміхається. — Певно, йому доведеться посунутись!

— То ти зовсім перебиражшся до нас чи просто відкриваєш філіал і призначиш його очільника? — цікавлюсь я. 

— Мабуть, переберуся зовсім. Мої батьки хворіють, у тата онкологія, в мами підвищений тиск. Треба, щоб хтось був поряд. От і вирішив навпаки — бізнес у Києві доручити своєму партнеру, а тутешню філію очолю сам. Так що ми будемо часто бачитися! Ти рада? 

Він знову усміхається. 

Чи рада я? З одного боку, мені приємно знову бачити, а з другого… З другого, я б воліла, щоб він зараз опинився на іншому краю Землі, десь у Південній Америці чи Австралії. Мені страшно, що він дізнається про мою таємницю. Я не хочу, щоб він дізнався…

— Так добре повернутися додому, хоч і через досить сумні причини, — каже Свят.  — Тут усе таке рідне, кожне дерево, кожен камінь… Одразу починаю пригадувати минуле. От сьогодні йшов повз нашу школу і побачив дітей, які гралися в лабіринті. Відразу згадав наше перше знайомство…

“Ти думав про мене?” — хочеться запитати мені. Але натомість я кажу:

— Так, знайомство було вельми криваве…

Я була тоді, здається, у третьому класі. Після уроків ми з подружкою Валею, яка нещодавно переїхала до нашого міста, не поспішали додому, а сиділи на лабіринті — невисокому, десь по пояс дорослій людині, зробленому з металевих труб, пофарбованих у небесно-блакитний колір. Ну сиділи та й сиділи, і Валя почала показувати, чому вона навчилася у секції спортивної гімнастики. Дуже вправно зачепилася ногами на перекладині і повисла головою вниз. Її русяве довге волосся підмітало траву під лабіринтом. Трохи повисівши так, вона з легкістю перевернулася і знову сіла на перекладину, здмухуючи з чола розтріпані кучері. 

— Я теж так можу, — сказала я і сміливо кинулася головою вниз, щоб повиснути на перекладині, зачепившись колінами, як це робила Валя. 

Але щось пішло не так, і я обличчям врізалася в землю. Різкий біль прошив нижню половину обличчя. Я нажахано подумала, що вибила зуби. Підтягнула ноги, стала на коліна, а потім сіла, злякано дивлячись на краплі крові на своїх джинсах. 

Тоді підняла руку і торкнулася рота. Відчула різкий біль, та зуби нібито були на місці. Коли ж поглянула на долоню, то скрикнула — вона була вся в крові. Я розбила нижню губу. З очей бризнули сльози. Запилюжена, закривавлена, сиділа на землі, не наважуючись підвестися. 

І раптом позаду мене чиїсь сильні руки взяли мене під пахви і підняли на ноги. Тоді обернули  до себе. Від шоку я досі не могла отямитися, тож слухняно підкорялася цим рукам. Підвела очі, і побачила темноволосого хлопця років п’ятнадцяти, який зосереджено роздивлявся мою губу. 

— Тобі треба в медпункт, — сказав він. — Ходімо, я проведу. Валько, візьми її рюкзак! — кинув він моїй подружці, і я пам’ятаю, як здивувалася, що хтось кличе її так, “Валькою”. Вона дуже не любила цієї форми свого імені. 

Вже згодом я дізналася, що хлопця, який прийшов мені на допомогу, звали Святославом Винниченком, і він був старшим братом Валі. Тож міг кликати її так, як хотів…