1. Зустріч через роки

— Тіно, для тебе сьогодні завдання — піти на сесію міської ради. Там будуть вирішуватися питання щодо забудови старого центру міста. Чекаю такої гострої публікації, як ти вмієш, — шеф усміхається.

 — Можна, я після сесії писатиму вдома? — дивлюся на нього очима котика із “Шрека”

 — Що, знову Тимко захворів?

 — Ага, попросила маму посидіти, але в неї тиск підвищився, то важко з малим, він такий непосидючий…

 — Звісно, сонце, ти ж знаєш, що для тебе — хоч зірку з неба, — шеф за старою звичкою трохи фліртує зі мною. Хоча ми обоє розуміємо, що це несерйозно, адже він вдвічі старший за мене, має доньку мого віку і навіть маленьку онучку. — Хоч зірку з неба, але за умови, що стаття завтра вранці буде на моїй електронній пошті!

 — Так, я може, навіть увечері надішлю, — з ентузіазмом кажу я.

 — Давай, Тіночко, я вірю в тебе, — він посилає мені повітряний поцілунок…

***

У залі засідань міської ради ніде яблуку впасти. Крім депутатів та членів виконкому тут ще зібралися журналісти, а також представники громадських органзацій, які протестують проти забудови історичного району міста сучасними офісними центрами та торгівельними комплексами. 

Я озираюся навколо в пошуках вільного місця… і зустрічаюся з поглядом карих пронизливих очей. Не може бути… Відводжу погляд і знову дивлюся на темноволосого чоловіка у строгому діловому костюмі та з текою у руках. Таки це він…

Я вдаю, що не впізнала його і прослизаю в протилежний куток залу. Серце калатає, як навіжене, долоні спітніли…Чому він тут? Наче ж поїхав до Києва, а потім до мене доходили чутки, що працював за кордоном…

Я неуважно стежу за дебатами у залі, і раптом чую, як головуючий каже:

— Слово надається Винничуку Святославу Олеговичу, директору компанії “Будінвест”.

Здригаюся від несподіванки.

Дивлюся, як Свят підіймається сходами  до трибуни — рухається спритно і граційно, нагадуючи гепарда чи пантеру. Він завжди був такий, я милувалася кожним його рухом, кожним жестом. А як він танцював…

Заплющую очі, щоб не дивитися на нього. Але вуха затулити не можу, тому чую його м’який сильний голос, який змушує  замовкнути навіть галасливих активістів. 

Добре, що в мене увімкнений диктофон, бо якби я мала записувати зміст його виступу, не могла б сконцентруватися. Дома все розшифрую, як належить. А поки що буду просто слухати його голос, такий рідний, незважаючи на роки, які роз’єднали нас назавжди…

***

По закінченню засідання я прорбираюся до виходу, лавіруючи між групками людей, що обговорюють результати голосування. Роздягальня вже маячить на горизонті, аж раптом чиїсь руки лягають на мої плечі і змушують пригальмувати.

Ще не озираючись, лише за ароматом дорогих парфумів, я відразу здогадуюсь. хто це. Він постійний у своїх уподобаннях.

 — Тіно, куди ти поспішаєш? — запитує Свят, киваючи одночасно комусь із присутніх, а другому потискаючи руку. Та дивиться він на мене.

 — Треба писати статтю, — кажу вибачливо.

 — Ти така ж відмінниця, як була у школі, — він широко усміхається. — Стаття почекає, давай посидимо десь, поговоримо… Хочеш, підемо в “Затишок”, як колись?

 — “Затишку” вже немає, там тепер піцерія, — кажу я. — Ти давно не бував у рідному місті?

 — Та трохи є, — він чухає потилицю. — То давай поїмо піци, чи ти фігуру бережеш?

Я хочу вибачитися і сказати, що поспішаю, але, як завжди, піддаюся його чарам.

 — Можна, але недовго, — відповідаю . — Я справді поспішаю.

 — Та не бійся, я тебе не затримаю, в мене самого день розписаний по хвилинах. От через півгодини зустріч із мером, тож побігли швиденько їсти піцу, — він бере мене під руку, і ми йдемо забирати верхній одяг. 

Свят притримує  моє пальто, а коли я потрапляю руками в рукави, він легенько розправляє комір, ніби на мить обіймаючи мене ззаду. Від цього доволі інтимного руху моє серце на мить перестає битися, немов падає кудись униз, а потім  починає калатати, як шалене. 

   — Ходімо, — він знову бере мене під руку, немов свою власність. — Тіно, я такий радий, що зустрів тебе…