Розділ 2

Вчорашнє спілкування з Тарасом у кав'ярні залишило по собі тепло. Він цілий вечір жартував, або ж говорив компліменти. Обіцяв прийти на вечерю, щоб познайомитися з бабусею. І ось вона вже приїхала, а Тарас ще не прийшов. Хробак сумнів точив серденько. 

Думки стривожив дзвінок мобільного. Тарас.

— Алло, Ліза?

— Привіт, де ти? — запитую стривожено.

— Я…ем…тут невеличке ускладнення вийшло, — нерішуче починає Тарас, аж тут чую ще якийсь голос крізь слухавку:”Це ти мене ускладненням називаєш?” – обурюється хтось. Радує одне, голос точно не жіночий! — Короче, тут до мене несподівано дідусь нагрянув. Можу прийти хіба що з ним. 

— Правильно, я один у хаті сидіти не буду! — знову чую той же голос. 

— Приходь з дідусем. Звичайно, — полегшено зітхаю, — Буде й моїй бабусі компанія. 

За пів години гості вже на моєму порозі. Тарас стоїть з букетом квітів, а його дідусь з плетеним кошиком, в якому три баночки з різними видами грибів — опеньки, маслята та асорті. 

— Христос ся рождає! — говорить на всю хату той самий дідусь, а моя бабуся виходь поперед мене і відповідає:

— Славімо його! О..яка файна компанія прийшла. Ще й з гостинцями! — зиркає на кошик, — Нумо знайомитися. Я - Галина Петрівна, це моя онука Лізочка. Це, — вказує вона рукою на Тараса, — Я так розумію наречений моєї Лізи, а ви…? — зупиняє погляд на дідусю хлопця бабуся. 

Ні…ну з нареченим, то вона явно перегнула. Я ж знайома з хлопцем всього то нічого! Але раз Тарас не заперечує, то хто я така, щоб сперечатися з бабусею?

— А я, виходить, ваш наречений, — жартує дідусь, — Олег Ігорьович, будемо знайомі, — простягає привітно руку спершу бабусі, затим мені. 

— Я Тарас, — нарешті озивається мій “наречений” і простягає бабусі руку, а мені квіти. Шаріюся, але ж приємно як. Бабуся тим часом приймає гостинець від Олега Ігорьовича. 

— Що ж…запрошую до столу, — проводить бабуся гостей у вітальню. Стіл я накрила самотужки, ще до приїзду бабусі. Навмисне, щоб вона не помітила, що я гриби не з її слоїка діставала. 

— Все хотіла запитати, Лізочко, а чого ж ти так мало грибів поклала? Я тобі цілих три літри дала. Навмисне на велику компанію, бо ж відчувало серце. А тут навіть не знаю чи на півлітри тих грибів є? 

Стою думаю, що їй на це відповісти. А Олег Ігорьович наче жару в вогонь підкидає:

— Якраз півлітра, — прищулюється над тарілкою дідусь Тарас, — В мене око грибника. 

— Так то ж…цей…я з'їв, короче, — вирішує врятувати мене мій кавалер, — Не стримався, як засмакував ваших грибів, – лестить він моїй бабусі, — Так і не зміг відірватися, – посміхається привітно. 

— Що два з половиною літри сам з'їв? За раз? – щиро дивується моя баба. 

— Ну Лізочка трішки допомагала, — відповідає Тарас, притискаючи мене до себе. А на вушко додає: “Точніше я їй допомагаю, як можу” – хихоче. 

— І що в цієї панни гриби смачніші ніж у діда рідного? — обурюється Олег Ігорьович, певно прокинулася у ньому ревність грибника, — Моїх боровиків ти ніколи зараз навіть літри подужати не міг.

— Ось…що таке жіноча рука, то не чоловіча. До грибів треба ще такі приправи як ніжність та любов вкладати, – киває гордовито головою моя баба. 

— Зараз я спробую тих грибів, — обурливо вмощується дід Тараса за стіл та вже тягнеться до маринованих грибів, як моя баба раз і по пальцях його. По правді я аж отетеріла з такого дива. 

— Без молитви? В такий святий вечір розпочинати трапезу не можна! — констатує.

Дід згідно киває. Ми проголосили молитву і прийнялися їсти. 

— Гриби ніби не погані, — нарешті скуштував боровиків Олег Ігорьович і вже спішить з висновком, — І порізані так акуратно, і чистенькі, але з оцтом, ви хазяйко, явно переборщили. 

— Що? — не приймає такий вердикт бабуся, — Бути такого не може! Я їх з року у рік по одному й тому ж рецепту готую! Завжди виходять ідеально! 

— А цього року або оцет не такий узяли, або зір притупився і влили більше. Ми ж не молодіємо, — ох даремно Тарасовий дід упрігся в цей спір. Мою ж бабу не переперти, — Я й сам цьогоріч трішки оцту перелив, тож знаю, що кажу. 

— То як такі розумні, то треба було своїх грибів і нам принести! Але ж ви пошкодували до таких хороших людей білих принесли, і що взяли якісь опеньки та маслюки? 

— Та взяв би з радістю! – заперечує дід, — Та не маю уже. Останню банку ось Тарасу віддав. 

Баба дивиться якось скоса то на Тараса, то на його діда, а тоді й сама по гриб тягнеться. Скуштувала один, потім другий, і виносить свій вердикт: 

— І справді перебір з оцтом, — сумно зітхає, — Ніби й не я готувала. Якийсь не такий смак! 

— От я їх їм, і відчуваю тут свої приправи - ніжність та любов, — додає з усмішкою дід.

— Ах ви ж паскудники, зізнавайтеся що ви з моїми грибами зробили? Самі всі три літри з'їли? — дивиться на мене та Тараса моя бабуся. 

— Я ненароком слоїк кинув. Хотів допомогти Лізі, а виходить нашкодив, — кривиться Тарас.

— Тобі вже віри нема! — примружує очі баба, — Ти раніше казав, що з'їв, тепер, що побив. 

— Це правда. Але то я той слоїк з грибами побила, — нарешті озиваюся, — І мені так було шкода твоєї праці, бабусю. Не хотіла я, щоб ти знала, що стільки твоєї любові та ніжності дісталося лиш сміттєвому баку. От і купила інші білі у Тараса. Щоправда, він всього лиш пів літра мав..і ті віддав. 

— От і справді ті гриби були доленосні. Чуло моє серце, — після кількасекундного мовчання видає баба, а дід її підтримує:

— Точно…от ж недарма кажуть, що побити посуд, ну чи слоїк…то вже деталі, то до щастя. А то ж банка на три літри з білими грибами була, значить три радості мають прийти - зустріч, доля, достаток, – впевнено заявляє дід. 

І ще щось там дід розказує, баба йому підтакує, а Тарас сидить навпроти мене і всміхається. Несміливо ногою моєї ноги під столом торкається. Кивком голови запрошує поговорити удвох.