Розділ 1

Моя підготовка до Різдва почалася так собі. Ні…це не так собі. Це майже трагедія. Бо сьогодні мені з рук вислизнув трилітровий слоїк білих грибів. Скляна банка розбилася вщент. Буквально на друзочки! Шкода мені звісно не банку, грець з нею з тою склянкою. Мені шкода тих грибів, що в ній були. Я ж берегла їх як яку реліквію ще з серпня місяця. Якщо вдома є трилітровий слоїк білих, то вважай майже як золотий злиток. Ну власне так вважає моя баба, яка мені їх й закатала. Вона щороку ретельно їх шукає ще з початку липня. Цього року я ходила разом з нею. Каже баба, що в її місцині їх знайти вкрай важко. Але це ж білі, вони варті того, щоб заради них перевернути ліс з ніг на голову. А цьогоріч, знову ж таки якщо вірити бабі, їх майже не було. Назбирали ми лише на один трилітровий слоїк, який власне баба закатала і передала мені. Я не хотіла брати, бо я й гриби не дуже то так і люблю, тим паче мариновані, але баба була дуже наполегливою. Сказала, що все найкраще для внучки, до якої приїде на Різдво і тих грибів скуштує. 

Ще й наказувала мені баба - берегти їх як зіницю ока, бо колись вони приведуть мене до моєї долі. Запитаєте звідки моя баба взяла такий абсурд, а я вам скажу - прочитала в якійсь грибній книзі, яку купила на базарі. Там писало, що білий гриб символізує зріле кохання, і наголошувалося про стабільність, а не “короткочасну пристрасть”. І якщо знайти найпершим саме білий гриб, це до долі…до судженого. Кажуть білі просто так не трапляються, вони до долі! А я знайшла найпершого боровика, себто білого, ще й не одного, а пару одразу. І такі вони були гарні, чисті, ніби наречений та наречена. От і вбилося моїй бабі в голову, що то знак, що то доля стріти когось мені цього року. От тільки уже майже рік закінчується, а я так нікого й не зустріла. Ще й банку з грибами побила. Навіть бабу нема з чим стріти, не те що нареченого. 

І от я стою над тою банкою і думаю, що мені робити. Де взяти білих маринованих грибів на заміну цим? Хутко вбралася і гайда по магазинах. У супермаркетах лише мариновані маслята, опеньки, печериці…білих нема. Можна замовити хіба що в онлайн магазинах, але там на них ціна космічна і доставлення кілька днів. Таке мені не підходить. Мені ті гриби треба на завтра. Порадили шукати серед людей по оголошення у фейсбуці. І от натрапила я на одне таке оголошення. 

Продам гриби. Є різні види. Сушені, мариновані. Звертатися за таким то номером. 

Тарас. 

— Ну на тебе остання надія, Тарас, – шепочу прикусивши нижню губу. Але зателефонувати Тарасу не встигаю, бо мій телефон подзвонив першим.

“Бабуся”

— Алло, алло! — чую у слухавці, — Ліз..Лізонько, чуєш мене? 

— Так чую, баб. 

— Гриби уже дістала? — перше що запитує бабуся, ні тобі як життя, здоров'я. Зразу про гриби! 

— Та дістала, — зиркаю ще раз на гриби, що розтеклися по підлозі неприємною слиною. 

— І як? Пробувала вже..смачні? 

— Та ще не встигла, – відповідаю важко зітхаючи. 

— Ну завтра разом скуштуємо. Я зранку виїжджаю, то по обіді буду у тебе. 

— Ти ж казала вечері приїдеш..ну на вечерю? 

— Ну я хочу вечерю разом з тобою приготувати. Грибів не терпиться скуштувати, Лізонько, — хихоче бабуся у слухавку, – І до речі, ти слоїк не викидай, бо мені цього року щось аж п'ять штук їх побилося. І всі трилітрові. 

“Ну от тепер крім грибів, ще й банку трилітрову доведеться шукати” — зітхаю подумки. 

— Ну добре, я пішла. Буду сумки складати, щоб тобі щось привезти домашнє щось. Давай, внученько. 

— Обіймаю, бабусь, – кажу і даю відбій. 

Набираю номер Тараса з оголошення. Кілька протяжних гудків і чоловік бере слухавку. 

— Слухаю.

— Доброго вечора. Я щодо оголошення. У вас ще є гриби? 

— І вам доброго та мирного вечора. А які саме вас цікавлять? — запитує мене Тарас.

— Білі. Мариновані. Бажано трилітрову банку. 

— Ого, ото ви забагли, пані. Білі, ще й трилітрову банку. 

— То нема? – запитую й аж серце в грудях стискається. 

— Білі лише сушені залишилися. Є ще маслята, гливи і…

— Ні, мені потрібно білі…і саме мариновані. 

— Ну нема, — відповідає мені Тарас, — Їх було у мене кілька слоїків і то літрових, але люди розібрали до свят. 

— Ах…ну як же ж так, — зітхаю розчаровано.

— Я бачу що для вас ті гриби, то як питання життя та смерті, — жартує наді мною незнайомець. 

— Практично що так. Терміново треба саме білі та мариновані. 

— Ну я для себе одну баночку залишив для столу. Можу хіба що її вам продати. Але там всього пів літра. 

Зітхаю. Довго. Протяжно.

— Так, згодна хоч на півлітрову. Але може у вас можна..еее…порожній трилітровий слоїк придбати? 

— Ну слоїк вам так подарую. Бонус плюсом, — сміється Тарас у слухавку. А я разом з ним, — То куди вам ті гриби доставити, чи буде самовивіз? 

Зрештою дійшли з Тарасом згоди зустрітися у центрі міста за годину. Хутко прибираю скло та гриби з підлоги, одягаюся. На дворі морозець, але сніг не йде. Сумно без снігу. Але сумніше буде, якщо на столі не буде боровиків. 

Рівно за годину я вже стовбичу біля центральної ялинки міста. Мороз взявся лютувати на славу. Розтираю долоні. 

— Вам би не грибів, а гарячої кави, — чую позаду себе голос. Озираюсь. Тарас виявився чоловік років так до тридцяти. Симпатичний. Високий. Чорноокий.

— Ви Тарас? — вирішую все ж перепитати. 

— Так, а ви Ліза? — підморгує мені та простягає руку для привітання. 

— А звідки ви знаєте моє ім'я? — дивуюся.

— Так ви ж мені мій пост лайкнули, де було оголошення. І ще всі пости, на яких були білі гриби. Маю зізнатися, що білі гриби мого дідуся уже давно не отримували стільки вподобайок, як сьогодні, — жартує Тарас. 

— Так, це була я, — сором'язливо зізнаюся, — То гриби збирає ваш дідусь? Я думала, то ви? 

— Переважно дідусь, але цього року я з ним ходив до лісу. Бо він уже старий, хотів передати мені свої знання. А я лиш продав гриби, гроші повертав діду. Але ось цю баночку я сам назбирав, власне тому й залишив собі. Хотів скуштувати на Різдво, але певно не доля, — зітхає Тарас і простягає мені слоїк з боровиками.