6

Виходити на двір якось не хотілось. Там було дуже людно і... ці жінки всюди. Гучний гомін прекрасно долітав до моїх вух. А де Павлик? З моїм Павликом хоч все гаразд? Грець вже зі мною, але ж дитину вони не чіпатимуть?

На мої думки, в коридорі з'явився... чоловік, років за тридцять в спортивному костюмі. То це підмога?

— Здоров був! Я Іван. Трудовик, до речі, — ручкається по-чоловічому зі мною. — Що ти оце тут мнешся?

— А я Ярослав. Математик. А сина мого не бачив ніде? Десятирічний, у футболці з Міккі Маусом.

— А-а. То он хто моїм сватом скоро стане, — ще знайшлася одна людина, котра мене дивує.

— Ким?

— Твій син грається у пісочку з моєю Анютою. Їй три. Так, дивись, скоро й заміж. Гарною парою будуть наші діти, свате! Все одно інших хлопчиків від п'яти й до двадцяти років в селі немає...

Якщо за себе я ще й міг промовчати, то це вже ні в які бісові рамки точно не йде. Треба тікати звідси і як можна швидке...

Саме з цією думкою й виходжу з хати, бо іншого виходу звідси немає. А тут цих жіночок, як хробаків після дощу! Принаймні, зі страху так й здалося.

Щойно вгледіли вони, що я виходжу з будинку, як потягнула мене Оленка на центр бетонного подвір'я й крутитися змусила. Вона чомусь знову сміється, до речі.

— Дивіться який файний! Чорнявий такий, ошатний. А м'язи які! А череп який красивий! Одразу видно — розумний чоловік, — розхвалює мене вже знайома мені директорка школи перед натовпом аборигенів, які усміхнено заглядали мені в рота, вуха й мало не за пазуху. Принаймні, мені так здалося, бо голова обертом завертілася від десятки пар очей.

На моє щастя, до двору неочікувано під'їхав мопед, водій якого закричав, вимогливо:

— Зінка! Зіна!

Навіть на відстані було відчутно, що він був п'яним, але я, скориставшись нагодою, вирішив знайти у ньому порятунок. Поки всі звернули увагу на нього, я й подався навтьоки! На щастя, ніхто мене не зупиняв, і лише сміх жіночого табору чув я позаду... А поряд з чоловіком на підпитку вже й Зіна постала. Ти ба!

— Пєтя, чого ти мене соромиш?

— А ти в що це нарядилася? Для математика вистава? Перед чоловіком так не крутишся, головне, а перед незнайомцем, наче так й треба.

— Вибачте. Це ви про мене?.. То Зіна ваша дружина? А як же?.. — мільйон запитань промайнули перед очима. Геометричні теореми й ті зрозуміліші, ніж оце все. — А у вас також гарем?

— Ага. Ще чого! Мені й однієї змії вистачає!

— То Зіна заміжня, а це і є той самий кнур Петро? — питаю я в Олени, яка саме підійшла, поки мопед з Петром та Зіною від'їжджає.

— Так. Он до якого свинячого стану напивається.

— ... То ніякого гарему в мене немає? — чомусь питаю перегодом, навіть трохи засмутившись, вже розуміючи, чому натовп так активно регоче.

— Ні. Ми всі твої колеги. Зараз все пояснимо! Це такий... розіграш для нових вчителів, — присоромившись, повідомляє.

— А ти? — рішуче питаю, дивлячись в карі очі дівочі.

— А що я? Я Олена Степанівна. Вчителька музика. Зіна Анатоліївна вчитель біології.

— А ти заміжня?

— Ні... А що, є якісь пропозиції? — знов повернувши свою сором'язливість, червоніє, опускаючи очі додолу. — Дозволив би обміняти себе на... скажімо, теличку? Не ялову, звичайно, — і знов вона заливається сміхом, в який я вже встиг закохатися.