4

— Так. Ще раз пояснити, що це за цирк і що я тут взагалі роблю? Багатоженство в нас ніби заборонено.

— А чому ти вирішив, що це багатоженство? В нас в селі процвітає багатомужжя.

Тепер порцелянова Оленка не приховує своєї усмішки, червоніючи. Від її строгості не лишилось і сліду. Якась дуже весела стала. Навіть здалося, що вона засміялася.

— Ти смієшся з мене?

— Ой, ну як це тобі вдалося так швидко мене вловити на жарті? Роль веселої дружини не світить? — зізнається пшеничноволоса.

— Скажи, що й все інше жарт і посміємося разом!

— Якби ж то. Відколи не залишилось жодного чоловіка в нашому селі, кожний, хто потрапляє сюди — стає приреченим, — безпорадно розводить своїми лебединими руками.

— Це якась помилка. Не може бути! Як не залишилось чоловіків?! — почуте не вкладалося в голові, але дещо я став розуміти більше.

То он чому всюди одні жінки, навіть за кермом трактора, і от чому всі на мене дивляться, ніби на м'ясо, яке не бачили десять років. Якщо не більше...

— Голова сільської ради вже вкотре подає запит на чоловіків, і, як бачимо, успішно. Ти вже третій за рік, кого прислали й хто має право сформувати свій гарем для розв'язання демографічної проблеми, — продовжує Олена, усміхаючись.

— Вирішення чого?

— Демографічної проблеми. Сам розумієш — складні часи потребують складних рішень. Ось тобі й потрібно обрати собі ще вісім дружин. Двійка перших завжди дістається автоматично — я ж не даремно у черзі стояла.

— У черзі?!? Серйозно?!? — питаю, поки ще остаточно не втратив дар мови.

— Так. Записувалася ще п'ять років тому, коли мені тільки виповнилося вісімнадцять. І от — дочекалася, — присоромившись, закриває руками свої багряні щічки, наречена на видані. — Завжди мріяла про принца. Нарешті ти приїхав.

Від останніх слів й сам ніяковію. Вона говорить це так щиро і природно, що більше сперечатися не хочеться. Ну гарем, то й гарем. Скільки хороших слів у свою адресу й за життя не чув, як за сьогодні. А для Оленки взагалі я принц. Це ж треба...

— То ти мрійниця? І про що ж ще ти мрієш, Оленко? — й сам не знаю, чому питаю її це, присідаючи на ліжко поряд з нею.

— Про достаток, щастя, щоб кури неслися добре й на городі, щоб завжди родило. Про що ж ще можна мріяти? А, ну і про те, щоб яловою, ні я, ні корова моя не виявилася, — сміється так, наче співає соловейко.

— Отже, хазяйновита така, — підкреслюю, на мить замилувавшись дівочою вродою.

— Це мені від батьків дісталося. Як і будинок цей.

— То він твій? — уточнюю, дивуючись інформації.

— Так. Але все майно дружин автоматично переходить до чоловіка. Такі в нас правила. Ти тут господар... Мій котику.

Останнє слово говорить тихіше, ще й так щемливо, що в мене всередині, наче якась гілка тріскається. Наші очі вкотре зустрічаються, але я відводжу свої. Не думаючи зайвий час, питаю перше, що спадає на думку:

— І ліжко це також в спадок від батьків дісталось?

— Ага. Від діда з бабою, — знову пирскає від сміху, чим викликає й мою усмішку. — То ж, володар, володій тепер тут усім, що бачиш. Все у твоїх руках.

— І навіть твоє серце? — питаю, зовсім не думаючи, що говорю, чим збентежую красуню, що вона навіть забула, як дихати! — А ревнувати не будеш мене до інших жінок? — різко змінюю тему.

— Ой, буду, Ярославе. Ще й як! — знов сміється, як наче, так і треба, ланцюговою реакцією зачепивши й мене. — Поки в нас тільки любовний трикутник, то це ще терпимо. А от побільшає — і почну інших дружин товкти, за патлі волочити! — знов підвищує свій голос, мало не до крику. — Треба ж мені якось виборювати місце улюбленої дружини.

— Отже, я там справами займаюся, а вона вже місце улюбленої дружини хоче зайняти! Ти дива яка шустра! — зненацька переполошив нас Зінчин голос, яка захекавшись, прибігла до хати. — Це я тобі зараз пір'я повискубую! Не мостися біля нашого короля так близенько! От же ж мені знайшлася язиката Хвеська!