2

— Я так на вас чекала! Борщ вже готовий і сало нарізане! Горілочки не бажаєте для апетиту?

Ну ось. Ще одна навіжена. Навіть собаки місцеві, й ті спокійніші за цих жіночок. Он один такий песик забився у свою дерев'яну халупу й навіть не пискнув, з тих пір, як я припаркувався поряд з дерев'яним парканом. А ця ось вибігла галопом, з палаючими очима, ще й на мою нещасну шию плигнула. Якось мені тут занадто раді, аж перебір.

— А в баньку не бажаєте? Я влаштую. Чи може, краще, молочка парного? Корівку Павліну ось майже перед вашим приїздом здоїла, — торохкоче мені під вухо молода особа майже мого віку. — Ой, а чого це я на "Ви"? Начебто й не чужі люди будемо. Я Зіна, до речі. Хочеш, буду тебе називати своїм володарем? Чи краще ваша величність? Ой, а хто це поряд з тобою? Який красунчик!

— Це мій син Павло. І, будь ласка, не чіпай його! Він не любить цього, — попереджаю, напрочуд велелюбну Зіну, але вона все одно душить Павлика у своїх обіймах і тріпоче його щічки.

— Зіна, ну що ж тобі так не йметься? — з'являється ще одна особа жіночої статі на порозі. — Хоч би в хату провела спершу. Добрий день, Ярославе і Павлику!

На відміну від своєї попередниці, молода дівчина низенько вклоняється, шанобливо тримаючи перед собою запашний хліб на рушникові, чим викликає моє здивування. Оце так традиції. Оце так гостинність!

— Тато, нас з хлібом, сіллю зустрічають! Я ж казав, що в селі круто! А покажите господарство і де я буду спати?

Павло незграбно видирається з рук Зіни й біжить до хати, екскурсію по якій нам проводить доброзичлива та скромна Оленка. Ніколи не бачив у сина такої зацікавленості, яку він проявляє до нової локації. Ось навіть зараз, всідаючись за стіл, він активно питає у ласкавої Оленки чи є в них консервовані помідори та огірочки, які йому так до вподоби. Дівчина легко знаходить з ним спільну мову, чим викликає вдруге моє здивування — Павлик не часто такий з незнайомими.

Уплітаючи дійсно смачний багряний борщик зі скибочкою домашнього хліба, дізнаюся, що страву готувала Оленка. Таким чином юна особа отримує ще кілька балів моєї симпатії, а на додачу ще й за зовнішність та характер. Струнка, з білим, наче порцеляновим, личком та довгими косами до пояса з волосся пшеничного кольору, дівчина веде себе дуже тихо і повсякчас опускає очі додолу. Така чемна й чепурна, що заслуговує на високу похвалу і увагу.

Чого не скажеш, про Зіну. Вип'ячевши свої пишні груди, попередньо змінивши один халат на інший, більш відкритий, вона досі не перестала щебетати. Переривається тільки аби губи кусати та обвітряне лице своє, з ластовинням, від сміху відвертати. Русява Зіна додала нові настороження у мої думки, вкотре ляпаючи своїм довгим язиком якісь незрозумілі фрази, то називаючи мене "моїм паном", то "нашим господарем". Але вона так швидко говорила, що я ніяк не встигав спитати.

Після частування та екскурсії по господарству, включаючи сарай з двома поросятами, я дозволив сину обстежити нову місцину на самоті, а сам вирішив розібратися з господиннями: 

— А ви тут вдвох мешкаєте? Ви сестри?

— Ні! Король наш, як ми можемо бути сестрами? — лепоче у відповідь Зіна. — Як же сестри можуть ділити одного чоловіка? Це ж не по законам, ні божим, ні природи! 

— Вибачаюся. Що робити?

— Ну як сестри можуть бути дружинами одного чоловіка? Аж ніяк, — сміється Зіна, лякаючи мене новинами.

Як не очікувано. Хто б міг подумати, що в цьому селі практикують шведські сімейства! Ну ще пів біди з непосидючою та галасливою Зіною, але ж по Оленці не скажеш, що її таке б життя влаштувало!

— І де ж ваш чоловік? — питаю обережно, помітивши рум'яні щоки Оленки, котра сховала очі у підлогу.

— Так перед нами! Ми дуже раді, що ти, ваша світлість Ярославе, король мого серця, тепер наш чоловік! — викликає мій передінфарктний стан своїми словами пишнотіла щебетунка.