1

— Ви, навіть, не уявляєте, як потрібні нам! — потиснула мою руку люб'язна жінка, на вигляд за сорок років. — Обіцяю, що не пожалкуєте, що обрали нас! Віднині можете вважати себе місцевим королем.

— Не очікував таких палких вітань. Математики тепер на вагу золота?

Я був вдячний директорці сільської школи, в якій віднині буду працювати, за гостинність, але її слова насторожували. Та й сама вона наче сяяла від захоплення, поїдаючи мене очима. Зайва вага, що їй навіть пасувала, виказала її хобі жерти все на своєму шляху, але, разом з тим, додала ще й деяких страхів. Сподіваюся, вона не ласує людьми, бо очевидно, що її погляди неоднозначні.

— Дуже рада вашому приїзду, Ярославе Сергійовичу. Дуже рада! — жінка не стримувала широку усмішку й необережним, бентежним жестом поправила пасма своєї короткої стрижки. — Вас вже чекають. Сподіваюсь, умови проживання вам сподобаються.

— Дякую, Тамаро Іванівно. До побачення, — сухо відповідаю, вже не маючи снаги дивитися на свою нову начальницю та її волосся, кольору спілої вишні. — Павлику, ходімо в дім! — кличу сина, котрий захоплено роздивлявся нову місцевість й вдихаю в груди ковток свіжого повітря.

Ну ось і нове життя. Зовсім нове. Обміняти завжди гамірне, живе місто на богом забуте село, по вулицях якого бігають скажені індики, крикливі гуси та голодні кури, було випадковою ідеєю. Що з цього вийде ще не розумію. Ніколи не жив в таких умовах, де треба рубати дрова, щоб приготувати вечерю та ходити в туалет на дворі.

Хоча, в цілому, атмосфера мені подобається. Гарні краєвиди, балка поряд і ставочок, всюди квітучі дерева, кульбаби, тюльпани, нарциси та інші сезонні квіти. Серед всієї цієї зелені втопало і наше нове житло, дах якого було вкрите хвилястим, подекуди розтрощеним, шифером.

Директриса, розповідаючи в кількох словах про умови, сказала, що це тимчасове житло на перший час. Як адаптуюся, зможу самостійно орендувати те, що до вподоби. Але це, мабуть, буде складно зробити. Проїхавши по декількох вулицях села, я помітив, що хати всі одноманітні, а деякі стоять без вікон, без дверей, або взагалі розсипалися глиняними кучугурами серед не прибраних зарослів. Що й треба було очікувати. Знав же, куди їду.

Та умови — це ще нічого, в порівнянні з поглядом Тамари Іванівни! Присягаюся, ще довго буду оговтуватися після неї. До того ж в'їхавши в село на своїй іномарці, помітив один трактор, два жигулі, один з яких був з обдертою фарбою та помітною вм'ятиною на дверцятах. Ніби нічого незвичного... Окрім того, що за кермом цих трьох транспортних засобів сиділи жіночки й дивилися на мене, як Тамара Іванівна — мало не облизуючись!

— Ви вже приїхали! — раптово вибігає на поріг будинку панночка в домашньому, замурзаному халаті у маленьку чорно-білу цяточку.