"Трикутник Дарвіна"

(Коротка любовна і фантастична історія про любовний трикутник у складі минулого чоловіка, дівчини головного героя і самого головного героя, який згадує, що з ним трапилося кілька годин тому, після втрати пам'яті).

  Я прокинувся з невеликими болями в голові. Моє тіло лежало на землі, а підсвідомість щойно прокинулася. Очі почали бігати по місцевості де я знаходився. Я почав повільно підіймати руку, за нею другу, а тоді постарався піднятися весь  Я не пам'ятав нічого, що трапилось зі мною кілька годин тому. Єдине, що пам'ятаю це те, як я говорив з нею. Так, я говорив з Адель. Вона була з рудим кольором волосся, вбрана у спеціальну форму і готова була іти на все, щоб щось зробити, але що...? У нас було якесь завдання, а я нічого не пам'ятав. Точно пам'ятаю, що у нас було завдання. 

  Я повільно йшов по дорозі, вкритій порохами. Навколо мене не було нічого. Був вечір і під ногами ще досі був гарячий чи пісок, чи порох. Незнайоме мені місце, де я раніше не був. Невже я помер? - думав я собі. Але обличчя торкнутися міг, значить я ще був живий. Від сухоти я хотів пити, але води я при собі не мав. Дивне було те, що навколо мене лише пустеля і більше нічого. Ніяких уламків хоча б чогось, бо просто так я тут опинитися не міг. Я зупинився на пагорбі біля невеликої скелі і почав дивитися на захід. Вмить я побачив зграю птахів, що летіла в мою сторону. Це виглядало гарно, але дивні болі в голові так і не пройшли. Я почав стискати віски, щоб вгамувати біль. Я сподівався на це, але робив ще гірше. Раптом я на руці побачив дивну річ. На моєму зап'ясті була прикріплена колбочка з дивною рідиною, яка повільно випаровувалася. Я цьому не прибув значної уваги, але і сподівання мої, що це поверне мені пам'ять щезли миттєво. 

  Птахи все ближче і ближче підлітали. Я лише зараз помітив, яка у них була швидкість. Я вирішив заховатися, бо летіли вони прямо на мене. Тільки я хотів зайти за камінь, як відчув, що мене щось вдалого в ногу. Я з болі відскочив на напрямок птахів і вони почали облітати мене. Вони пролітали повз і кланятися в мої руки і ноги, мов хотіли збити мене з ніг. Біль від укусу була слабшою за їхні удари, але все ж лячною і мабуть небезпечною. Я лиш хотів підвести голову, бо вважав що їх не так вже і багато, як одна з них влетіла прямо мені в голову і я впав на землю непритомний. В моїй голові мов щось зрушиться і почали являтися дивні ілюстрації минулого. Я бачив руде волосся, красиві голубі очі, ніжний дотик рук відчував на своїм тілі. Вона торкалася мене і тягнулася, щоб поцілувати. Як її вуста були біля моїх я крикнув на все горло і прокинувся. 

 - Адель! - біль з голови миттєво пройшла. Все знову стало явним. Я поглянув на руки і згадав своє ім'я - Я...я Клайд. Мене...мене звати Клайд - дивакувато говорив сам до себе я. Мені хотілося згадати все, що було до того, та вдавалося лише ті кілька годин тому. Я згадав що сталося, але розповім усе по порядку.

  Це було 28 грудня 2044 року. Я знаходився на космічному науковому кораблі "Evagelion" зі своєю командою. Ми готувалися до вильоту на нову планету Червоного піску, або планету Сандред. Командир наказав мені, Алану і Адель заправити корабель пальним і перевірити на наявність проблем чи пошкоджень. Усе було добре. Адель і я відійшли на хвильку від корабля, а Алан залишився біля корабля. Ми готували припаси, щоб по дорозі було чим перекусити. Адель дивилася на мене і посміхалася, а я стидливо ховав погляд. Враз вона мене запитала.

 - У тебе є сім'я? - хлопчина, якому всього 27 років і не жонатий, це щось лячне. Я не вагаючись відповів їй, взявши на руки коробку з енергетичними батончиками. 

 - Ні, не маю, якщо не враховувати маму і тата.

 - Справді!? Тобі 27 і ти не жонатий?

 - Так, а що в цьому такого? 

 - Та нічого - вона дивно замовчала, а потім косим поглядом поглянула на мене і запитала ще більш дивніше питання - А плануєш?

 - Якщо знайду красиву дівчину, то не вагаючись одружуся.

  Вона дивно почала ховати погляд. Я здивувався, але з єхидною посмішкою проігнорував це. Алан уже все закінчив. Ми погрузили продукти і почали запускати корабель. Адель перераховувала продукти, Алан запускав двигуни, а я стежив за подачею кисню для нас. Кисень був стабільним. Двигуни запустилися і були в нормі, а також продуктів повинно було хватить на тиждень. Нам більше і не потрібно. Через мить почався зворотній відлік і корабель почав опускати люк, через який ми повинні були вилетіти. На екрані засвітився дивний символ загрози, але Алан проігнорував це і вважав, що це через збій в кабелях світла. Я ж стояв поруч із Адель і дивився на її красиве волосся. Вона акуратно записувала своєю ніжною ручкою на папері кількість, а ховаючи погляд від мене, посміхалася. Алан вийшов до нас і поглянувши на це чомусь скривив обличчя, але підійшов і попросив мене на кілька хвилин. Я ж запитав, що трапилося, а він сказав, що треба перевірити труби подачі палива на правому крилі. Сам я пішов до правого крила, а він залишився там.

  Він підійшов до Адель і простягнув праву руку, щоб її обійняти за талію, та вона відбила його руку і грізно поглянула на нього своїми голубими очима. 

 - Не чіпай мене, Алане. Прошу.

 - Чому у тебе досі такий характер? Невже ти досі не хочеш, щоб ми були разом?

 - Ніяких ми ніколи не було - Адель ніби заперечувала минуле. Старалася не згадувати те, що було колись і в неї це добре вдавалося.

 - Не бреши. Це ти почала стосунки, а тоді порвала їх. Забула?

 - Це ти винен. Ти звабив мене. Говорив, що забезпечиш мене, а сам зробив мене своєю доморобітницею, лялькою на мотузках.

 - Я хотів, щоб ти була щаслива. Я мав достаток. Тому я пішов у космонавти, щоб і тут тебе не втратити.

 - Щаслива!? - крикнула вона, що я почув аж на правому крилі - Ти вважаєш, що мити тобі ноги, чи годувати як інваліда з ложки лише для ігор, оце ти називаєш щастя?

 - Ти мала дах над головою, а іншого було й не треба. Ти переймаєшся оцим дурником, який прийшов сюди лиш на заміну батька, а він достатку зовсім не має.