4

Недільний ранок видався дощовим і холодним. У вихідні Роман мав трохи вільного часу і міг більше відпочити аніж в інші дні тижня. А оскільки сьогодні був дощовий день то хлопець міг просто довше поспати. Але гучний дзвінок телефону розбудив його. це був Богдан.

– Здоров був! – перше що почув Роман. – Ти як?

– Привіт. Ще сплю!

– Давай приходь до мене. Десь на третю годину.

– Чого? – якось не впевнено спитав Роман. Він чомусь ніяк не хотів нікуди йти.

– Та, – зам’явся Богдан, – зустрінемось, посидимо.

І справді, що робити весь день дома? А якщо ще на дворі дощ, то це по суті взагалі катастрофа. Але не для Романа. Він зібрався сьогодні використати свій час цілком раціонально. Він почав читати одну чудову книгу і саме сьогодні хлопець бачив можливість дочитати її повністю. Він встав і пішов на кухню. Там життя уже текло своїм звичним повсякденним руслом. Мама вже пішла до церкви. Тато дивився в своїй кімнаті телевізор. Роман просто попив чаю і пішов у ванну. Він любив іноді поніжитися в теплій воді. Але не сьогодні. телефон задзвонив знову. Але цього разу була Каріна. Дивно що вона телефонувала так рано.

– Привіт Ромік, ти уже встав?

– Привіт. Та звісно, що встав. Я уже навіть…

– Супер. А ми сьогодні приїдемо до тьоті Дарини. Може прийдеш?

– Звісно що прийду!

Для Романа був слушний момент уникнути зустрічі з друзями. Мовляв, мушу піти до родичів. Ну це самозрозуміло що тут відмовок не може бути. А заразом і є можливість побачити Каріну. Вони не бачилися ще від коли дівчина приїздила попереднього разу до своєї тітки. Хлопець швидко поснідав і пішов вдягатися. До тітки Дарини було не більше десяти – дванадцяти хвилин ходьби. Роман вийшов з дому. Йому хотілося побачити Каріну. А на дворі уже закінчився дощ. І тільки багато калюж нагадували про ранішню погоду. Але Роман навпаки був чимось радий.

Тітка Дарина була троюрідною сестрою баби Анастасії, котра була мамою Світлани, мами Романа. А тато Каріни – Володимир був сином чоловіка тітки Дарини. Сама ж тітка була уже самотня, стара жінка. Її чоловік – Євген помер десять років тому. Власних дітей у неї не було. Вони з Євгеном побралися, коли тому було тридцять сім а їй двадцять шість. Євген на той час був уже вдівцем. Його дружина померла залишивши десятирічного сина. Фактично, Володимир був не рідним сином а значить і Роман з Каріною не були родичами. Хлопець не просто хотів поспілкуватися з Каріною. Він хотів її побачити. Це чомусь для нього мало якесь сакральне значення.

Біля тітчиного паркану стояла машина. Отже, уже приїхали. А приїжджали як правило Володимир, тато Каріни, сама Каріна а іноді ще й її старша сестра Ілона. Ілоні було двадцять і вона навчалася на юридичному факультеті. Вона була високою, стрункою, з тонкими рисами обличчя, зеленими очима і світлим волоссям. Натомість її сестра була не високо зросту, з темним волоссям, великими карими очима і дещо плотніша.

Каріна була більш балакучішою і більш жвавішою. Її більше усього цікавило за столом і вона чомусь більше підтримувала розмову. Ілона навпаки була більш замкнутою і говорила мало. Певна річ її мало цікавили «бабині казки», як вона називала поза очі розповіді тітки Дарини. А в тім яка різниця.

Роман пройшов в хвіртку, і підійшов до дверей. За дверима почулося якесь шарудіння. І на порозі появилася Ілона. Вона зміряла поглядом Романа а тоді сказала:

– Вибач Каріни не буде. Ти марно прийшов.

Хлопець дещо знітився. Він не міг повірити. Невже це був обман. Але чому?

– Зачекай. – продовжила дівчина. – Не спіши втікати.

– Ну я… – почав щось казати хлопець.

– Ходи в хату. А там побачимо.

Це звісно не грозило нічим обнадійливим але втікати з перед дверей було якось дико. І він таки зайшов. Справді Каріни не було. За столом сиділи лише дядя Володя і тітка Дарина. Вони про щось говорили.

– Добрий день вам! – привітався Роман.

– Здоров козаче! – як завше відповів дядя Володя. – Ходи сюди. Сідай.

Юнак підійшов і чемно сів на крісло поруч стола.

– Ти що так ніби чужий! Ну, розказуй щось!

– Та що розказувати. – якось ніби боячись когось відповів Роман.

– Ну як ти закінчив школу? Де плануєш поступити? – почав Володимир Євгенович

– Та закінчив добре. Маю кілька грамот з різних конкурсів, олімпіади. Думаю або в юридичний або в технічний. Подавав в обидва..

– А! То ти молодець! Ну що там Ілона, будемо нині обідати чи ні? –  ніби підсміюючись спитав дядя Володя.

– Так! Зараз! – почувся голос з другої кімнати.

– Володику, Ромчик дуже файний хлопчина. Чемний. Все прийде до мене, шо треба поможе. Така добра дитина.

– О, то це добре. Ну будемо їсти. Подивимось яка з нашої Ілони хазяйка.

До кімнати зайшла Ілона. У рука вона тримала якихось дві тарілки з салатами. Потім вернулась і принесла ще тарілку з картоплею.

– Сідай біля Романа. – ніби скомандував тато Ілони. – Не бійся він нині кусати не буде