Геометрія життя

Ненавиджу трикутники…ще зі школи. Ніколи не розуміла теми про синус та косинус. Бо завжди складалося так, що незалежно, під яким кутом йшло моє життя, прямим чи косим, мої особисті лінії ніколи не перетиналися із щастям. Я була завжди зайвою стороною цієї геометричної фігури. Я часто відчувала себе загнаною у кут і ніяк не могла розв'язувати цю задачу, що звалася життям.

І тепер знову трикутник. У моїх стосунках з чоловіком з'явилася третя зайва. Чи може це я стала зайвою? Забилася в дальній кут квартири та сиджу плачу…Треба взяти себе в руки. Йти робити з дитиною уроки, а я не можу зібратися. Зрештою, обтираю серветкою сльози і врешті решт встаю.

— Ну, що тут в тебе? – запитую сина гладячи по голові.

— Ну ось, треба виміряти сторони трикутника, — каже простягаючи мені підручник.

Знову ці трикутники…та що ж таке?! Не витримую, знову давлюся сльозами. Зриваюся і біжу у ванну. Плачу немов мала дитина. Син налякано стукає у двері, питає чи все гаразд.

— Все добре, сину. Бери лінійку і йди виміряй. Я зараз прийду все перевірю, добре? — видавлюю із себе обмиваючи обличчя холодною водою.

За годину приходить чоловік. Дарую йому скупу посмішку. Він цілує мене в чоло, ніби нічого не помічає. От же ж наглий! І це після того, як я знайшла в його піджаку її фотокартку та адресу.

— Щось не так? – запитує мене поїдаючи приготовану мною вечерю. Нарешті помітив? Чи запитує просто з повинності?

— Все так, – розводжу руками я.

— Я ж бачу, ти плакала, скажи мені що таке? – говорить підходячи ближче.

— Нічого… – грізно випалюю. — Трикутники задовбали, – кидаю і йду з кухні гримаючи дверима.

Чоловік з сином перезираються.

— Тат, це напевно вона про мої уроки, – говорить син. — Мені треба задачу з трикутником вирішити, допоможеш?

— Ходімо, – відповідає чоловік, але через хвилину знову повертається до мене.

###

Я навіть жила в трикутній сім'ї. Мама, сестра і я. Такий собі жіночий трикутник.

Ну а з чоловіком я познайомилася тринадцять років тому. Гарний він чоловік…був. Любив мене, терпів, а тепер, мабуть, завів її на стороні. Щось приховує від мене відчуваю. Не щось, а когось. Не когось, а її.

Я знайшла її фото кілька днів тому. Зовсім випадково в його піджаку. Воно було сховано в таємній кишені. Гарна, але є одне але. Вона моя сестра! Моя старша сестра…Ми не спілкувалися багато років. Якось дуже сильно посварилися й обірвали між собою зв'язок. Сестра старша за мене на шістнадцять років. Вона завжди вважала, що мудріша за мене. Намагалася повчати, казала, що просто хвилюється за мене. Мене це дратувало, жахливо дратувало. Разом нас тримала, хіба що мама. Але після її смерті наші стосунки тріснули по швах. Я втекла від неї, діставала вона мене! Завжди в усьому вона була першою, бо вона старша. Завжди була на крок попереду. І тепер знову…знову влилася в мій перший ідеальний сімейний трикутник.

Ніколи не думала, що зрада так болітиме. Але ж болить, дуже болить…а він мовчить. Він удає, що нічого не відбувається. А потім був чек в штанах на букет троянд, потім чек з ресторану…з такими темпами там скоро лежатиме чек на труну для мене.

І за що мені це все? Не хоче говорити він, значить говоритиму я! Час покласти цьому край. Але не хочеться, як же не хочеться…хочеться забитися в куточок і ревіти, жаліти себе і ненавидіти її.

— Міра, що з тобою відбувається? – запитує мене Захар підходячи і беручи за плечі.

— Ти щось приховуєш від мене? – зриваюся зі свого куточка я. — В наших стосунках з'явився хтось третій? – питаю на пряму, бо більше немає сил носити це в собі.

— Що? – робить здивований вигляд. — Ні, ніяких трикутників. З чого ти взагалі таке взяла?

— А з того і взяла, де ти пропадаєш останні дні? До неї ходиш? – не стримуюся я.

— Та з чого ти взагалі взяла, що в мене хтось є?? – дратується він.

Я незадоволено пирхаю, так і хочеться кинути йому тими чеками в обличчя. Киплю всередині, зберігаю спокій зовні.

— Я бачила її фото…і чеки з ресторану…

— А ти про це…це не те, що ти думаєш, – чухає він потилицю.

Ага, аякже ж, всі так говорять. А як починаєш тикати очевидним в очі починають знаходити якісь недолугі виправдання.

— Це мав бути сюрприз, – видихнув він, збирався щось говорити, але нас перервав дзвінок у двері. — Ось до речі й він.

Я з острахом відчинила двері, а там вона, моя сестра…Світ рухнув, от тобі і сюрприз, Міро. Подивися на ці стіни в останній раз, бо схоже ти тут тепер точно зайва. Тут сформувався новий трикутник. Вона знову тебе виперла…

— Міро, пробач мені, – починає говорити сестра з порогу несміливо проходячи всередину.

Чоловік посміхається…щасливий. З того, що нарешті здихається мене?

— Міро, це твоя мама, – говорить до мене, а я на мить зависаю.

Моя мама? Це що…що таке відбувається? Тобто мама?

— Я твоя мама, Міро.

Та що це вона таке верзе??

— Вона давно хотіла тобі розказати, але не знала як.

Що це він говорить? Це що жарт? Моє трикутне бачення світу лопається по швах…

— Міро вибач мені, я була дуже молода коли народила тебе, мені було всього п'ятнадцять. Мама настояла на тому, щоб приховувати мою вагітність. Натомість підкладала живіт собі, ніби то вагітна вона. Вона лиш хотіла вберегти нас обох. Я пообіцяла їй, що зберігатиму таємницю. І я зберігала, поїхала за кордон. Дала можливість жити тобі самостійно, ти завжди цього хотіла. Хотіла вибратися з нашого задушливого трикутника. Я була щаслива, що ти вийшла заміж, народила сина, але нещасною залишалася я. Ти рідко брала слухавку коли я дзвонила, а після смерті матері ми остаточно втратили зв'язок. Тоді я і зав'язалася з твоїм чоловіком. Але не для того, щоб забрати його, ні лиш для того, щоб здобути тебе.

Такого повороту я не чекала. Весь час я виставляла до неї свої гострі кути. Не впускала, тримала дистанцію. Вважала її турботу нав'язуванням.