РОЗДІЛ 7

Ланцюжок світла та залізобетонна шляхетність у Жорах 
Логіка тієї ночі у 2011 році не терпіла жодного люфту. На кону стояв капітальний ремонт двоповерхового будинку в польському місті Жори, і час працював проти нас. Специфіка завдання була простою: старі, прогнилі балки даху ми вже замінили на нові, міцні опори, а далі потрібно було негайно закривати все євробляхою. Насувався потужний фронт, і дощ мав піти з хвилини на хвилину. Залишити розкриту фазенду під зливу означало б повну катастрофу.
 Тому ми — чотири українці: Я, Валера, Микола та Геник (який закінчив тільки ПТУ) — перевели свій внутрішній контур у режим максимального форсажу на висоті другого поверху. Наша ситуація тоді була важкою: ми працювали на місцевому заводі залізобетонних виробів і все ще трішки вірили, що хитрозроблена фірма-посередник от-от виплатить нам зароблені кошти. Грошей не було взагалі.У суцільній темряві, що накрила Жори, працювати з металом було фізично неможливо — робоче поле просто зникало з очей. І тут усе вирішив господар будинку, поляк Павел. Він виліз на самий гребінь своєї фазенди, взяв до рук потужний LED-прожектор і, наче живий маяк, тримав світло точно в зоні нашої праці, щоб ми бачили робоче поле.Павел стояв із прожектором, а в іншій руці тримав мобілу, розмовляючи зі своїм братом. Ми працювали поруч і з відстані слухали лише гучні, емоційні слова Павела, від яких мізки його брата на тому кінці дроту, мабуть, просто плавилися. Початок розмови був зразком повного оверклокінгу зв'язку:— Де? Де? На коньку сиджу свічу!— Та не на коні я з фінгалом, а на гребені фазенди! Нещодавно ж купив! Що роблю, що роблю... Україні свічу прожектором і дивлюся, як вони пашуть!— Та який сінокос, ти що, п'яний? Випердоляй з кнайпи. Де я а де Україна? Я ж до Чехії за пивом бігаю! Про Жори цо, забув?— Може бить цо прожори та не тутай — працюють за так, щоб додому доперти! Які конверти, 200 чи 300? Ти здурів? Вони на даху балки міняють!— Брате, та я вдома, а українці мені дах латають. та не літають і не б'ють вони мене!!!! Дах чинять!!! Та не тече в мене голова. Все!— Я злізаю і нап'юся — тоді ти мене зрозумієш. Стоп... Хай спершу злізуть українці, бо впадуть від реготу. Ну ти і їх розсмішив. Все, барзо чекам на Зубровку. Вона і тебе вилікує!
Микола з Геником на сусідній балці від цих реплік ледь молотки з рук не повипускали — ми заледве трималися на кроквах. Робота закінчилася рівно о 1:00 ночі. Дах був закритий міліметр у міліметр перед самими краплями великого дощу.А ми дійсно тремтячими ногами по драбині ледве злізли на землю.
 Нервова лихоманка штурму даху закінчилась дикими болями наших животів від нестримного реготу українських горлянок. Я трішки прихворнув і консиліум сімї Павела начинив мене незрозумілими конфетами. І смачно і гірко. Я промчався експресом мимо Зубровки. Ось і старайся а Зубровка тільки в мріях п'ється. 
 Павел тоді чесно заплатив нам за цей дах. А трохи згодом, коли посередники нас остаточно кинули і ми лишилися без копійки, він САМ приїхав і просто дав нам пеньонзи на прожиття, щоб ми могли протриматися. Це і був наш залізобетонний контур трьох друзів ( Геника не рахуєм) та одного чесного поляка, який згодом врятував нам життя.