Розділ 6.

 Повернення до батьківської оселі
У 2007 році я нарешті наважився відвідати село свого дитинства. Мати померла ще у 2004-му, залишивши неприкаяну дельовану хату на дві кімнати з великою кухнею. Будинок звели ще у 1964 році, останні штрихи перед здачею робили мої діди (один рідний — із Дзвиняча під Заліщиками, інший — дід-приймак). 
Попри роки пустки, хата виглядала непогано.Пам'ять підсунула спогад з дитинства: як підкрадався до відкритої пляшки пива, тихенько наливав у стограмівку і ховався в кущі святкувати готову хату. Але замість пива там опинилася... рафінована соняшникова олія. Ковтнув — і запам'ятав на все життя. Олія стала попередженням будівельникам: ніколи не роби впевнено те, чого не знаєш, завжди роби тест-перевірку!Повернення на стару орбіту через Фейсбук принесло розчарування. Колишні однокласники та друзі дитинства після кількох повідомлень зникали в тиші. Я терпів два місяці, а потім виставив ультиматум: або відповідь протягом доби, або блокування. Спостерігачів мені не треба. Заблокував усіх, навіть найкращого друга молодості Володю — талановитого хлопця, який колись захопив мене шиттям екстра-класу (від кльошів до сорочок), але, на жаль, просто спився.Їхати в село самому було моторошно, тривожила пам'ять Роду. Але з друзями море по коліна! Ми завантажилися в Субару нашого Контролера (Миколи) й помчали на пікнік. Поки ми на задньому сидінні тихенько робили "антиконтрольні дії" за допомогою гранчаків та чистої, прозорої рідини, Контроль лише спокійно кермував. Життя тільки починалося.

Розділ. Празник села та маски конспірації

Мої інститутські друзі, Орест і Богдан, якого ми в компанії звали Бросіком, жодного стосунку до таємних справ мого Роду не мали. Вони ніколи не бачили тієї закритої, небезпечної сторони нашого життя й не знали про підпільне дихання ОУН. Для них я був просто запеклим львівським батяром, ватажком їхньої міської компанії, який одного разу притягнув їх до себе додому на великий Празник села.

Пам'ятаю, як я з великими труднощами витягнув їх із-за столу в нашому сільському клубі. Забава стояла гонорова, біле вино лилося рікою, а мій батько, колишній директор школи, перебував у самому центрі уваги. Запалив сигарету й почав детально, з притаманним йому історичним хистом розповідати хлопцям про свої перші трудові кроки на теренах Прикарпаття та Закарпаття.

Слухаючи його, я вкотре дивувався вищій школі оунівського гарту. Батько говорив щиро, яскраво, сипав фактами про радянські будні та колгоспні маразми, але знаючи, з філігранною точністю обминав будь-які згадки про свої реальні завдання в організації. Жодне слово про «Пчілку», жодного натяку на зв'язкових чи сховані в підлозі документи. Міські хлопці розвісили вуха, реготали й насолоджувалися історіями старого інтелігента, навіть не здогадуючись, що перед ними сидить людина, яка роками водила за ніс усю систему КДБ.

Це була наша особиста, тиха перемога. Конспірація залишалася на висоті, а мій автономний контур друзів продовжував жити у своєму щасливому, веселому студентському вимірі, надійно захищений від тіней минулого.