Коля-Контроль

 У будь-якому складному приладі точної механіки має бути три головних компоненти, інакше весь агрегат перетвориться на шматок неробочого металобрухту. Наша батярська трійка, що склалася на зламі епох, працювала за суворими законами фізики та синергії. Я був Генератором — вічно видавав шалені ідеї на підвищених обертах і запускав процеси. Мій вірний побратим Валера уособлював залізобетонний Стабілізатор — його сталевий характер вирівнював будь-яку напругу, гасив коливання й надійно тримав тил. А Микола, який з’явився в нашому житті у 1989 році, став нашим Контролем. Зустріч із Миколою стала для мене знаковою. Чому? Я розповім про весь період нашої дружби — побратимства трьох однодумців у боротьбі за чисте й здорове суспільство, яке житиме в чудових оселях, зведених нашими власними руками. Микола виступав Контролем — фіксував перегрів системи і першим відчував дупу на горизонті. А Валера був нашим Стабілізатором — його сталевий характер вирівнював будь-яку напругу, рятуючи нас від самовибуху..

Усе своє життя, як і тепер, я відчував незриму для сторонніх, але чітку й відчутну для мене поміч Фортуни. Богиня Фортуна з'являлася у вигляді таємних членів ОУН, до лав якої з шістнадцятирічного віку належу і я. Не ОУН(б) і не ОУН(м), а саме ОУН. Усякі там надпровідники-бандери чи надровідники-мельники викликали лише зневагу, бо вони, за словами мого діда та тата, були паразитами на тілі нашої справжньої боротьби за НЕЗАЛЕЖНУ УКРАЇНУ.

 Радянська розподільча машина замість Івано-Франківська перенаправила мене до Львова,  посада з проживанням в гуртожитку.

 Львів зустрів мене новим інженерним викликом. Отримати окрему кімнату в радянському гуртожитку — завдання з розряду фантастики. Але я не просто її отримав. Незабаром загальні збори обрали мене Головою Ради гуртожитку. Цей статус відкрив унікальну можливість: я одноосібно зачепив під свій контроль окреме приміщення під фотолабораторію — ідеальне місце для автономної роботи, де не було сторонніх очей і зайвих вух.
 Саме в цей період прийшло справжнє, велике кохання. Рішення одружитися з моєю Марічкою вимагало неординарного кроку, і Фортуна знову ввімкнула свій форсований режим. Раптово, наче з неба, з'являються дві дефіцитні путівки на Кавказ. Це була не просто поїздка, а шпигунська за духом, несподівана передвесільна подорож через суворі кавказькі перевали прямо до Чорного моря. Цей логістичний шедевр і всі мої попередні злети координувалися легендарними зв'язковими — «Пчілкою» та «Брендою», за якими стояли сотні замаскованих членів ОУН, інтегрованих у профспілки, військкомати та житлові комісії.

 Радянська влада думала, що вона керує державою, але на кожному кроці мого життя вона лише виконувала волю нашого підпілля, забезпечуючи моїй родині перемогу в цій запеклій Олімпіаді Життя.

 Познайомився я з Миколою в 1989 році на МЖК, де ми вечорами заробляли собі бали, щоб за договором потім потрапити в члени МЖК для відробки трудової програми. Він працював начальником ВТК (відділу технічного контролю) локомотиворемонтного заводу у Львові після заочного закінчення Залізничного інституту (Київського чи якогось іншого — не запам'ятав). Я ж, будучи начальником штабу претендентів на МЖК ВО (виробничого об'єднання) , чесно заробляв свої бали. Я не махлював і своєю щоденною появою на будові МЖК не дозволяв обманювати мене фіктивними довідками. Сам вів облік приходу своїх людей з ВО. Чесність — у першу чергу.

 На посаду начальника штабу мене обрали на загальних зборах претендентів. Я не хотів цього додаткового багажу, але, згодившись, поставив підрахунок балів на зразково-показову чесну платформу.

 Микола більше приділяв увагу контролю якості відремонтованих тепловозів на своєму заводі, і бали на будівництві також заробляв чесно. До того ж він був колишнім членом міськради Львова. Та життя бере своє — на МЖК він працював підсобником і «підсобайлом» на найрізноманітніших роботах.

 У 1991 році ми стали переможцями на своїх підприємствах і увійшли до складу членів МЖК-2 міста Львова. Навесні 1991 року разом закінчили вечірній курс і здобули професійну освіту в ПТУ №3, ставши дипломованими мулярами-штукатурами. Попереду на нас чекала відробка трудової програми. Чекаємо. 

 Я ж цього чекання не витримав і першим офіційно влаштувався в ПМК-13 муляром 4-го розряду. Наша з дружиною мрія про власний житловий рай почала здійснюватися.
  Микола приносив свої ідеї лише вечорами, тож я порадив йому кидати колишню роботу й також оформлюватися до нас. Послухав мене — і влаштувався. До того ми щовечора ходили до ПТУ №3, де затято вчилися й зрештою стали професійними мулярами. Викладачі були в абсолютному захваті від групи таких відчайдухів, як ми.

  Щоби гідно проставитися за вхідний квиток у колектив, я з'їздив до мами по самогон. Від його якості всі гості вечірки просто знепритомніли від захвату. Невдовзі настала черга Миколи ставити могорич. Він прибіг до мене й почав слізно просити саме маминого продукту. Ну що вдієш — знову поїхали до мами, а це добрих 100 кілометрів від Львова. Взяли висококласного, подвійної перегонки алкоголю — цілих п'ять трилітрових сулій.Мати ж гнала цей продукт зовсім не для продажу. У селі це була єдина тверда валюта, якою розраховувалися за роботу техніки колгоспу на особистій ділянці. А оскільки мати в мене також була ще тією перфекціоністкою, якість нашого напою тримала впевнене перше місце в області (моя особиста думка).

 На зворотному шляху я вмостився на передньому сидінні «Опеля»: два бутлі міцно тримав на колінах, а третій затиснув між ногами, мов скарб віку. Пригоди почалися в Рогатині — машина раптово заглохла акурат на залізничному переїзді. Миколу-Контроля накрила дика паніка, його внутрішній датчик заверещав про аварію, він вискочив і почав щосили пхати свій червоний «Опель» ззаду. Я ж із салону не можу толково навіть вилізти — заважає дорогоцінна ноша, та й бережу мамину роботу більше за власне життя! А уявивши картину з боку: я з трьома бутлями на амбразурі й Микола, що надривається ззаду, — я почав голосно реготати, аж щелепи звело судорожним спазмом.Проте інженерний мізок Генератора зорієнтувався швидко: я чітко знав, що паніка даремна, адже поїзди цією колією вже сто років не ходять. Спокійним, залізобетонним голосом я втихомирив Миколу. Оговтавшись, він сів за кермо, спокійно завів свій червоний апарат, і ми рушили далі. Так члени майбутьної  «Бригади УХ» пробивала собі шлях до власного житлового раю .