Розділ 7 В храмі Елементалів

Жодного повороту не було, але дерева зникли, ніби й зовсім відійшли вбік. Вони ступили на світлий камінь — велику природну терасу, яка височіла над ущелиною. І в центрі, прямо перед ними, стояв храм Елементарів.

Він ніби виріс із землі: напівсхований мохом, із колонами, що скидались на стовбури дерев, з дахом, що нагадував пелюстки квітки, яка щойно розкрилась. Камінь був теплим на дотик, і з кожного краю храму стікала вода — не потоком, а тонкими, майже невидимими струменями.

Оля вдихнула — й відчула, як щось глибоко в грудях озвалось. Це не був страх. Це було… передчуття.

Їх зустрів чоловік— сріблясто-блакитній, з вишитим по подолу візерунком хвиль і зір.

Перед входом до храму їх вже чекав сивочолий чоловік. Його волосся спадало до плечей сріблястими хвилями, а брови, хоч і посивілі, зберігали глибину кольору. Він був одягнений у біле вбрання, поверх якого спадала блакитна мантія, вишита тонкими візерунками води й неба.

Очі в нього були спокійні, але дуже ясні — такі, в яких хотілось або сховатись, або сказати правду.

— Ви прийшли перші— мовив він. Голос був низький, але не гучний — більше схожий на камінь, по якому тече вода. — І це вже відповідь. Але тепер — настане питання.

Він провів їх усередину храму, не сказавши більше жодного слова. Але кожен його крок ніби вказував напрямок не лише тілам — а й думкам.

У залі панувало світло — не від вогню, а від самого каменю. Стелі не було видно, вона розчинялась у сяйві. Посередині — круглий вівтар із п’ятьма чашами, кожна з яких відповідала стихії: Вогонь, Вода, Повітря, Земля й Ефір. Усе довкола дихало древнім спокоєм.

Чоловік став біля вівтаря, поклав долоню на центральний обідок і сказав:

— Покладіть воду, яку ви принесли. І нехай вона скаже більше, ніж сказали ви самі.

Усередині храму було прохолодно, тихо і світло — але не від вікон, а від самого каменю. Стіни світилися ледь помітним блакитним полиском. В центрі зали стояв круглий вівтар, поділений на сектори — кожен символізував одну зі стихій: Воду, Вогонь, Повітря, Землю та П’яту — Ефір. Саме в останньому секторі не було кольору — лише тонке мерехтіння повітря, схоже на полиск спеки над дорогою.

Чоловік повів кожну дівчину до свого місця. Спершу — Лілі. Вона поставила свою пляшечку у чашу з гравіюванням трав і рослин. Коли вода торкнулась дна, звідти пішли тонкі бруньки світла, схожі на корінці, що проростають у глибину. Стало ясно: щось у ній пов’язане із землею, ростом, зціленням.

— Дар не говорить мовою сили, — прошепотів старий,— але його відчувають усі, хто поруч.

Другою була руденька Рута. Вона вагалась — її руки тремтіли, ніби вода могла щось показати, що вона ще не готова знати. Та коли кубок торкнувся місця з символом Повітря, усе навколо на мить зашелестіло — ніби кімната вдихнула. І в самій воді почали обертатись дрібні частинки, як зорі в спіралі галактики.

— Вітер несе знання, — мовив чоловік . — Його не втримати, але ним можна керувати.

Хістер поклала свою воду в сектор Води. У ту ж мить весь храм, здавалося, на мить охолов. Поверхня води у кубку не рухалась — навпаки, вона ніби заглибилась у себе, створивши зображення. Там, на дні, на мить з’явився силует — тінь дівчини, яка стоїть одна посеред озера, а довкола — вогні, що не горять.

— Її шлях — відчуття. Але й глибока самотність, —прошепотів провідник. — Якщо прийме себе — зможе відчути інших.

І нарешті — Оля. Її пляшечка, як і раніше, світилась ізсередини. Вона поставила її в сектор П’ятої стихії — Ефіру. Коли вода торкнулась порожнього, безкольорового простору чаші, усе навколо на мить завмерло. І тоді з’явився тонкий звук — дзвінкий, мов перший натягнутий струм. Із кубка пішло тепло. Не пекуче, а м’яке, хвилями. Над ним закружляв пилок, як від розбитої зірки.

— Її сила ще дрімає, — мовив старець майже пошепки. — Але вона багатогранна. І, можливо, не належить жодній із стихій. Або — всім одразу.

Дівчата стояли мовчки. Вода сказала про них більше, ніж будь-які слова. І хоч відповідей було ще мало — вони вперше побачили себе очима Ефірії.

— Сьогодні ви лише торкнулись джерела, — сказав чоловік на завершення. — Завтра — наступне випробування. Але вже тепер ви не такі, як учора. Ви - частинка Ефірії.

Його голос звучав майже як шепіт старовинного джерела:

— Ефірія побачила вас. Вона пам’ятає вашу суть.

Дівчата вже збиралися йти, коли він знову звернувся до них:

— Зачекайте. Те, що ви принесли, більше не просто вода.

Він підійшов до підвищення, де стояли їхні кришталеві пляшечки, і провів долонею над ними. Скло злегка засяяло, кожне — своїм відтінком: у когось сріблясто-блакитним, у когось — злегка золотим, а в когось — з мерехтливим фіолетовим відливом.

— Ці посудини тепер пов’язані з вами, — сказав він. — Зберігайте їх. Вони допоможуть вам відчути себе… коли настане час.

Він простягнув пляшечки кожній. Коли Оля взяла свою, вона ледь відчула пульс — теплий і тихий, як спогад про щось важливе. Вода всередині залишалась прозорою, але з глибини ніби ледь світилась.

— Що це означає? — пошепки спитала руденька.

— Це… ваше зерно магії, — відповів він, не дивлячись. — І ваша пам’ять про зв’язок з нею.

⸻

Вони вийшли з храму мовчки. Повітря надворі було свіже, насичене запахом трав і ще прохолодне після ночі. Схід сонця вже освітив верхівки дерев золотим світлом. Кам’яна стежка вела назад тією ж дорогою, якою вони прийшли — через ліс і невеличку галявину, де раніше зустріли поранену пташку.

Цього разу йшли неквапно. Кожна тримала у руках свою пляшечку — тепер особисту, майже живу. Вони відчували, як скло ледь вібрує, ніби ловить їхній ритм дихання.

— У мене пляшка теплішає, — прошепотіла Хістер. — Але вода не гаряча… це щось інше.

— Вона дихає… — додала Лілі, вдивляючись у сріблясті іскорки всередині своєї.

Руденька притисла пляшечку до грудей.