Розділ 6 Шлях до храму

Оля поглянула на прозору пляшечку у своїх руках. Вона була бездоганно чистою, але ніби мерехтіла зсередини. Тоненькі візерунки проявились, коли вона притисла її до долоні.

Жінка з владними рисами подивилася на дівчат уважно, ніби бачила не лише зовнішність, а й нитки, що вже почали сплітатись між ними.

— Сьогодні ви підете в тому порядку, в якому спали минулої ночі. Кожна кімната — одна група. Випадковості в Ефірії не буває.
 

Оля відчула, як її серце прискорило хід. Її кімната — це Хістер, руденька  Рута, дівчина в окулярах і Лілі — білявка з м’яким поглядом. Вони вже встигли обмінятись кількома словами, але тепер… тепер вони були команда.

— Ви четверо, — жінка вказала на них легким порухом руки. — Південна стежка. Йдіть спокійно. Джерело саме знайде вас.
 

В інших дівчат також почали формуватись групи. Хтось стримано кивав, хтось перешіптувався, хтось обережно зиркав на сусідок, ніби вперше бачив їх по-справжньому.

— Не змагайтеся, — додав юнак. — Це не випробування сили. Це зустріч. Вашої — з Ефірією. Вашої — з собою.
 

Оля відчула, як Хістер ледь торкнулася її плеча. В очах дівчини ще жевріла тривога ночі, але поруч із нею стояла впевненість. Лілі всміхнулась так лагідно, що стало трохи спокійніше. А Рута, поправивши окуляри, стишено прошепотіла:

— Ну що, команда джерела. Ходімо?

Оля кивнула. Пляшечка в руці знову ледь засвітилась, ніби вловила той самий порух довіри, з якого починається магія.

Стежка, якою дівчата рушили, була ледь помітною — тонка, мов нитка, вона вилась між високими травами й рідкими деревами з блідо-срібним листям. Повітря ставало дедалі прохолоднішим, а земля під ногами — м’якшою, пружною. Вітерець, ніби навмисне, вів їх уперед, розгладжуючи траву перед ними й шелестячи гілками, мов нашіптуючи щось стародавнє.

Хістер йшла першою. Її погляд ковзав по гілках і небі, ніби вона вловлювала щось недоступне іншим. Оля трималась поруч із нею. Лілі спокійно озиралась навколо, ніби шукала щось знайоме у незнаному світі, а Рута — на ходу збирала у торбинку листя, яке мало «цікаву жилкову систему» і «точно стане в пригоді».
— Дивно, але я не боюся, — прошепотіла Лілі. — Мені здається, я вже колись тут ішла
 

— Це Ефірія, — відгукнулась Хістер. — Вона живе у відчуттях, не в логіці.
 

За поворотом стежки на них чекала несподіванка. З кущів почулось хрипке пискляве скиглення. Щось дрібне й поранене. Дівчата зупинились одночасно.
 

— Там хтось є, — мовила Оля. Вона вже відкладала пляшечку вбік, коли Лілі зупинила її жестом.
 

— Дай я.

Обережно, Лілі розсунула гілки — й побачила маленьке створіння. Пташеня. Темно-сіра пухнаста грудочка з пораненим крилом. Очі блищали від страху, але воно не ворушилось.

— Воно випало з гнізда, — сказала Лілі. Її голос став глибшим, майже шепотом, а долоні — спокійними й м’якими. Вона простягла руки — і пташеня навіть не спробувало втекти. Лягло до рук, ніби знало, що тут — безпечно.
 

— Я маю зілля, — озвалась руденька. — Одне з тих, що давали в шатрах. Воно для заспокоєння болю.

Поки Лілі прикладала краплі до крихітного тіла, Оля помітила, що трава довкола ніби злегка світиться. Ледь-ледь, але точно — теплим сяйвом. Коли Лілі промовила кілька слів — не молитву, не заклинання, а просто добрі, ніжні слова — маленьке тільце у її долонях заворушилось. Крилечко сіпнулось. Дівчата переглянулись.

— Ти щойно… — почала Рута.
 

— Ні, — заперечила Лілі, але її очі вже світилися. — Це просто турбота. Вона теж має силу.
 

Хістер мовчала, але її долоня стиснула Олину. Тонко, але відчутно. Оля раптом усвідомила: щось між ними справді змінюється. Не лише в повітрі. Усередині.

— Можемо зробити йому гніздо на дереві, — сказала Оля. — Вище, щоб його не дістали.

Вони сплели щось із трави, обережно вклали туди пташеня, а Лілі притулила його до стовбура. За мить порив вітру підхопив трав’яне гніздо і підніс його трохи вище — на одну з гілок. Пташеня лишилось там, у своєму новому домі, спокійне, майже щасливе.

— Це точно не просто вітер, — прошепотіла руденька.
 

І вони пішли далі. Тепер — мов частинка чогось більшого. І кожен їхній крок лунав уже не лише в траві — а й у нитках магії, що прокидалась.
 

Стежка зникла так само раптово, як і з’явилася. Попереду, за старим поваленим деревом, простягалась невелика галявина. В центрі — джерело. Воно било з-під великого гладкого каменя, і вода стікала тонкими струмками у вузький природний басейн, обрамлений диким мохом і квітами з пелюстками, схожими на ліхтарики.

Оля завмерла. Це місце було іншим. Воно дихало. Воно дивилось на них.

— Тут, — мовила Хістер, але це було не здивування. Вона знала. Її пальці ледь тремтіли, як струни, які щойно зачепили.

Дівчата наблизились до води. Кожна тримала в руках свій кришталевий кубок. Але не поспішали. Було відчуття, ніби потрібно дозволити джерелу впізнати їх — перш ніж брати щось у нього.

Лілі ступила першою. Її босі ноги торкнулись вологого моху, і з-під її ступні тоненько забриніли сріблясті бульбашки. Вода відгукнулась — ніжно, майже закохано. Вона набрала свій кубок мовчки, і на дні одразу з’явився візерунок — сплетіння трав і квітів.

— Це… красиво, — прошепотіла вона, не відводячи погляду.

За нею підійшла Рута. Вона обережно занурила пальці в джерело. Вода миттєво закрутилась спіраллю, мов обертаючись навколо її долоні. У її кубку з’явилось мерехтіння — маленькі іскри, схожі на танець світлячків.
 

— Це наука? Чи диво? — захоплено прошепотіла вона. — Хоча… можливо, це одне й те ж саме тут.

Хістер довго стояла, не рухаючись. Її обличчя стало серйозним, напруженим. Коли вона нарешті ступила до води, повітря навколо змінилось. Стало густішим. Ледь-ледь холоднішим. Вода в джерелі завмерла — ніби слухала.

Коли її кубок торкнувся поверхні, вода не заграла — вона занурилась, глибоко. Усередині кубка з’явився темно-синій спалах — як глибина нічного неба без зірок, але з відчуттям, що за мить вони з’являться.