Розділ 2 Без Wi-Fi і з чарами

Ми їхали довго. Настільки довго, що сонце встигло піднятись і знову сховатись за обрій. Дорога змінювалась — спершу бруківка, далі ґрунт, а потім лиш пил, трава і вибоїни.

Возом. Так, звичайнісіньким дерев’яним возом, тільки запряженим у істоту, яка на коня була схожа лише віддалено. Вона була вдвічі вища за звичайного коня, з густою чорною гривою, могутніми ногами й… двома рогами, що вигиналися догори, мов гілки старого дерева.

— Це що, якийсь місцевий бізончик? — жартувала одна з дівчат, але сміх у неї вийшов нервовий.

Я мовчала, але всередині все кипіло від новизни. Я ніколи не бачила нічого подібного. Цей світ був іншим, і він навіть не намагався прикинутись знайомим. Коли вози нарешті зупинились на краю села, дівчата з полегшенням зітхнули — навіть найтерплячіші вже втомилися від дороги. Село було тихе, затишне, а повітря — свіже й насичене ароматами трав і квітів. Проте перше, що кинулось Олі в очі — це відсутність елементарних зручностей.

…А де ж тоді палац? — майнула в Олі думка, коли вона ступила на вкриту м’яким мохом стежку.

Замість кам’яних мурів чи витончених арок, перед ними відкрився ряд дерев’яних будиночків, обвитих виноградом і плющем. На дахах — трава і квіти, мов хтось вирішив посадити маленький луг просто над головою. Замість асфальту — мощене каміння, замість ліхтарів — ліхтарики з біолюмінесцентними рослинами.

Нас зустріла мовчазна жінка в лляному сірому сарафані. Вона нічого не сказала, просто розвернулась і пішла вперед. Ми рушили за нею — вузький коридор, кімнати по обидва боки, скрип підлоги, ліжка, дерев’яні шафи, квіти в глиняних горщиках. І — запах. Не поганий, просто чужий. Сіно, мед і пилюка часу.

— Чотири в кімнаті?! — вигукнула хтось позаду.

— А вбиральня? ВОНА НА ВУЛИЦІ?!

Дівчата метушились, зиркали одна на одну. Хтось уже встиг обуритись, хтось — задерти носа, інші мовчали, мов проковтнули язик. Я потрапила в кімнату з білявкою, яка одразу розстелила простирадло на ліжку з виглядом королеви, ще однією — мовчазною, з великими темними очима, і руденькою дівчиною в окулярах, яка нервово шукала розетку.
 

— Думаєш, тут є Wi-Fi? — запитала вона, ні до кого конкретно.

— Тут, здається, і світло — диво, — пробурмотіла білявка.

Я не відповідала. Просто обрала ліжко біля вікна. Звідси було видно поле. Небо темнішало, зорі ставали гострими, як голки. Було тихо. І вперше за довгий час — дивно тривожно. Не небезпечно. Просто… незвично.

Ми ще не знали одна одну. Але вже відчувалось: хтось із нас витримає ці випробування. А хтось — ні.

Я мовчала, але всередині все кипіло від новизни. Я ніколи не бачила нічого подібного. Цей світ був іншим, і він навіть не намагався прикинутись знайомим.
 

Ніхто нічого не пояснив. Лише сказали: відбір починається завтра. А поки — відпочиньте.

І ми відпочивали — хто з образою на обличчі, хто з розгубленістю в очах, хто з цікавістю. Як я.

— Ну й халепа, — зітхнула руденька, клацаючи по телефону. — Ні мережі, ні Wi-Fi. Це що, тренінг у доісторичному заповіднику?

Вона лягла на ліжко і накрилась пледом по вуха.

— Тобто нас реально чотири в кімнаті? — продовжувала білявка. — Це ж як у гуртожитку.

— Принцесу переселили в загальну палату? — підхопила тоненька дівчина з каштановим волоссям. Вона крутилась, як дзиґа: то скидала рюкзак, то скакала на ліжко, то вже стояла на ньому навшпиньки, дістаючи щось із верхньої полиці.

— Я — Лілі. Запам’ятай, бо двічі не повторюю. А ти хто? — вона зупинилась і повернулась до мене.

— Оля, — відповіла я. — Просто Оля.

— Просто Оля, ага. Але ти мені подобаєшся. Маєш нормальні очі — не випищені, не надуті. Без “я тут головна” в погляді. Це плюс.

Я не знала, що відповісти. Тільки усміхнулась.

У дверях з’явилась ще одна дівчина. Темне волосся, великі очі, спокійний погляд. Вона не зніяковіла. Просто подивилась на кожну з нас і мовчки увійшла.

— Це Хістер, — кинула Лілі, знизуючи плечима. — Вона не балакає, але в неї той тип розуму, що просканує кімнату за секунду. Якби щось пішло не так, я б трималась ближче до неї.

Хістер кивнула. Сіла на край свого ліжка, дістала блокнот і почала щось писати.

— А що вона пише? — прошепотіла я.

— Може, список, кого першим вижити, — хихотнула Лілі.

— Ладно. Спати. Якщо, звісно, це не пастка, і ми не прокинемось посеред якогось ритуалу.

— Оптимістка, — буркнула руденька з-під пледа.
 

— Реалістка. Просто з гумором, — відповіла Лілі і, підморгнувши мені, вляглась .

— Я взагалі-то думала, це буде щось типу реаліті-шоу, — першою порушила тишу Лілі, перевертаючись з живіт а на спину  і втупившись у стелю. — Типу, “Холостяк” з магічними приколами. А тут — сарай, ніч, жаби квакають як навіжені… Романтика.

— Ти… як ти отримала запрошення? — спитала я.

— Ну, типу того. Прийшов якийсь дивак, сказав, що у мені “відлунює стародавня сила”, що мій “вибір змінить баланс”, і ще якусь маячню ніс. Але я тоді якраз розійшлася з хлопцем, тож подумала: чому б не? Хай хоч світ рятується, якщо вже серце не вдалося.

— Тебе як звати? Він теж приходив до тебе? — звернулась я до руденької.

Вона зітхнула і скинула плед із голови:

— Я Рута.До мене прийшов лист. Через звичайну пошту. Конверт, такий старомодний. А в ньому — одна фраза: “У тебе ще є шанс дізнатись правду про свою історію.” І все. Я спершу подумала, що це розіграш. Але наступного ранку прокинулась — а в квартирі запах лаванди, старих книжок і… сніг падає просто в кімнату. Хоча вікна зачинені.Дива…

— І ти… просто поїхала?

— А що мені втрачати? Я ніколи не знала, хто я. Мені здається, ця подорож — єдина річ у житті, яка має хоч якийсь сенс.

— А ти? — повернулась я до мовчазної дівчини з білявим волоссям, що досі мовчала.

Вона трохи повагалась, а потім заговорила — спокійно, рівно, ніби вивчаючи реакцію:

— Мене не запрошували. Я прийшла сама.