Розділ 1 Маленькі дива

      Я прокидаюся рано. Не через будильник і не через звички — просто люблю ці хвилини тиші, коли сонце ще тільки торкається даху сусіднього будинку, коли місто ще не шумить маршрутками, і світ ще не просив нічого від мене.

Я беру чашку кави — запашної, міцної, без цукру — й виходжу на балкон. Старе крісло поскрипує, як завжди, ніби вітає мене. Це мій маленький світ. Мій ранок. Моє місце сили.

Я думаю про ефір. Про нові теми. Про слухачів, які ловлять мій голос — десь на кухнях, у машинах, у навушниках дорогою на роботу.

Іноді думаю про себе. Про життя. Про маму, яка вважає, що «вже час». Про кавалерів, які приходили і йшли. Веселі, галантні, навіть один лікар. Але я завжди знала — чекаю.

Ні, не принца.…Його….

Того, хто снився мені ще з сьомого класу. Того, чий голос одного разу прошепотів мені уві сні:

«Почекай мене…»

І я чекала. Хоч і не дуже свідомо. Просто щось у мені знало — ще не час.

Мені двадцять чотири. Маю волосся золотистого кольору, до лопаток, трохи веснянок і, за словами мами, «життя в очах». У школі я займалась танцями, обожнювала сцену. А тепер — обожнюю мікрофон. І цю мить, коли в студії завмирає час , а в ефірі звучить мій голос.

Після університету, де я вивчала журналістику, життя якось саме повело мене туди, куди треба. Я не мріяла працювати на радіо, але одного вечора, повертаючись додому, почула дивний звук. Ніби далекий шепіт, що долинав із антикварного магазину. У вітрині стояв старий радіоприймач. Я зайшла. Просто так — відчувала, що маю. Коли я торкнулась приймача, мені здалося, що щось клацнуло всередині мене. Немов у голові блиснуло слово, яке я ніколи раніше не чула — «Ефірія».

Наступного дня я познайомилася з редакторкою місцевого радіо. Жінкою, що виглядала наче з іншої епохи. Її погляд був… глибокий. Знайомий. Вона сказала:

— Тобі варто спробувати ранкову програму.

Я погодилася. І навіть не підозрювала, що це — початок. Що ефір може бути не просто звуком, а дверима.
 

Сьогодні я знову в ефірі. Моя передача — «Таємниці маленького міста». Я люблю ці історії: про старі кам’яниці, містичні спостереження, спогади, якими діляться слухачі. Це — живий подих мого міста. І ще — щось глибше. Наче я чекаю, що одного разу отримаю відповідь. На питання, які ще не поставила.

Я щойно закінчила розповідати про водяний млин, що зникає у тумані, коли помічаю конверт.

Його тут не було хвилину тому. Я впевнена.

Пожовклий, з нерівними краями. На дотик — м’який, як старий пергамент. На ньому лише напис: «Ользі Яківській».

Я перевертаю його — і завмираю.

На звороті — знак. Вузол, сплетений тонкими лініями. Коли я торкаюся його пальцем, він починає світитися блідо-золотим.

У студії стає… занадто тихо.

Не чутно комп’ютера. Не цокає годинник. Лампа, що завжди миготіла, сьогодні світить рівно, холодно.

Я тримаю лист і відчуваю… те саме, що колись уві сні. Ту саму напругу, мов струну в грудях.

Повітря — надто густе. Я вдихаю і не відчуваю ні кави, ні пилу від старого мікрофона.

На листі — ще один напис:

«Настав час…»

— Це жарт? — шепочу сама до себе.

І в ту ж мить комп’ютер блимає.

Раз. Два. І гасне.

На столі, поруч із листом, з’являється камінь.

Невеликий, сірий, трохи шершавий. Але в центрі — той самий знак.

І він пульсує. Світлом. Ритмом. Як серце.

Я тягну до нього руку. Мене притягує до нього, наче магнітом. Не знаю чому — але відчуваю, що мушу.

Кінчики пальців торкаються поверхні —

і світ стає прозорим.

Зникає все…

Студія, звук, світло. Я.

І тоді — з’являється небо.

Темно-синє, оксамитове. І замість одного — три місяці.

Я лежу на м’якій траві.

Навколо — дивна тиша… Де я?

Вітаюлюбий читачу!

Я — авторка-початківець, і ця історія — моя перша велика мандрівка у світ фантазії.

Запрошую вас разом зі мною подорожувати чарівною Ефірією!

Якщо вам сподобалось — залиште кілька слів. Ваші коментарі — це справжня магія підтримки))