Пролог

Я розплющила очі.
Пахло хвоєю. Іще — вологою землею, мохом, свіжістю після дощу. Трава під спиною була м’яка, ніби ковдра. Повітря — надто чисте, надто глибоке, ніби я дихала не легенями, а всією шкірою.

Я сіла. Обережно. Серце калатало так, що аж нудило.

Ліс. Дивний. Незнайомий. Я знала кожен парк у нашому містечку — але такого… такого я не бачила ніколи. Високі дерева з сріблястим листям, що тихо шелестіли, наче між собою шепотілися. Стежка, всипана білими камінцями. І — тиша. Така глибока, що я почула, як б’ється мій пульс у вухах.

— Це сон? — прошепотіла я. — Знову сон?..

Ні. Це було надто реально. Я все ще відчувала у пальцях тепло того дивного каменя. Але його більше не було. Натомість — срібляста прикраса на зап’ясті. Тонкий обруч, з тим самим символом.

Я озирнулась — і помітила постать. Далеко. На узліссі.

Жінка. Висока, сувора на вигляд. У темному одязі. Стояла спокійно, ніби чекала.

Я зробила кілька кроків — ноги тремтіли.

— Тридцять третя, — сказала вона, коли я підійшла ближче. Її голос був спокійний і глибокий, ніби старий колодязь.

— Вибачте?

— Тридцять третя землянка. Тепер — усі на місці.

— Я… я не розумію, — промовила я. — Де я? І хто всі решта?..

Жінка поглянула на мене уважно, довго. А тоді просто сказала:

— Ти на території Ефірії, дівчинко! У тебе є три дні, щоб зрозуміти, хто ти і чого варта. Інакше тебе відправлять назад.

— Назад… куди?
 

— Туди, де час іде швидше. Де сни не здійснюються…..