Глава двадцята: «Солодше нам…»

Рано вранці, на самому світанку, бійці дійшли до околиць одного із невеличких сіл, що знаходилось серед густого лісу. До цього села вело дві ґрунтові дороги, по яким вже давно не їздив транспорт. Це було помітно через високу траву, що майже повністю заховала за собою колію від коліс автомобілів.

            Двоє бійців вирушили до села на розвідку щоб дізнатись про обстановку довкола та, за можливості, попросити у місцевих трохи харчів та води.

            Здавалось що село зовсім спорожніло, але насправді люди ще спали.

            Бійці швидко дійшли до перших хат та почали уважно дивитись довкола. Було дуже тихо, навіть трохи лячно. Аж раптом їх почув собака із сусіднього двору та почав гучно гавкати. У вікні заворушились штори.

            - Там хтось є. Нас помітили, - сказав один із бійців, підійшов до вікна та тихенько постукав, - ми знаємо що в хаті хтось є. Виходьте.

            Декілька хвилин очікування, і у дверях хтось почав «шкрябатись» - це так відкривались замки. З дверей обережно вийшла налякана жінка, озирнулась по сторонам та заціпеніла від жаху, побачивши перед собою озброєних людей.

            - Не бійтесь, пані, ми – свої. Чи є ще хтось вдома?

            - Ні, нікого… Лише… Лише я та діти, - жінка виглядала стурбованою та, здавалась, щось приховує.

            - Чи не бачили тут чужинців?

            - Ні, нікого не бачили. У нас тихе та мирне село, і зараз багато хто евакуювався далі на південь. Тут людей не багато залишилось.

            - Пані, а де ваш чоловік?

            Це питання буквально «укололо» жінку, вона аж підстрибнула, її очі були розгубленими, а мова – якось невпевненою.

            - Я… Той, я… Я сама, без чоловіка. Сама з дітьми живу. А діточки зараз ще сплять. Боюсь щоб не розбудити їх. А ви самі звідкіля? – запитала жіночка та щільніше огорнулась у халат.

            - Ми – звідусіль. А чи не буде у вас для добрих хлопців трохи водички та хліба?

            - Так, так, звичайно. Я зараз. Я миттю. Почекайте.

            Жіночка зайшла до хати та закрила за собою двері на замок. У вікні щось знову поворушилось.

            - Щось тут не чисто, - сказав один із бійців та дістав пістолета.

            - Спокійно, Олеже! Може й правда там діти. Не треба поки.

            - Мені здається там хтось переховується.

            - А хто там ще може переховуватись. Мабуть, чоловіка ховає щоб, не дай, Боже, не забрали на війну. Грець із ними. Пильнуємо.

            Близько п’яти хвилин чекали на жіночку і, в решті решт, вона винесла пакет з наїдками та двома пляшками води. Хлопці їй подякували та швидко побігли до своїх, що чекали у засідці неподалік села.

            Не гаючи часу, продовжили свій рух далі щоб відійти від села хоча б на 2-3 кілометри та сховатись серед лісу. Перепочили та ближче до вечора продовжили рух лісом та дістатись першої точки – місця зберігання вибухівки. Це була добре замаскована невеличка криївка посеред лісу поруч із болотом. У криївці було трохи харчів, води, зброї, пального, набоїв та, звичайно ж, чималі запаси вибухівки.

            Вночі не зупинялись і все о четвертій ранку були орієнтовно в 1,5 км від місця призначення. Далі вирішили розділитись – троє хлопців, серед яких був Андрій, мали дістатись до моста, встановити вибухівку, відійти на безпечну відстань та здійснити підрив. В цей час інша група бійців мала їх прикривати з тилу, і потім разом всі мали швидко полишити це місце, дістатись до невеличкої криївки, що була розташована орієнтовно у 2 км звідси та декілька днів перечекати, а вже потім, якщо обстановка дозволятиме, повернутись до розташування.

            Було ще темно, лише десь на північному сходу небо почало трохи розвиднятись. Приблизно за пів години вже буде видно, тому треба діяти швидко. Андрій та двоє побратимів, прихопивши вибухівку, вирушили до мосту.

            - Coś tu jest nie tak – czuję to. To otwarta przestrzeń. Panuje niepokojąca cisza. (Щось тут не чисто, чує моє серце. Місцевість відкрита. Тиша якась незрозуміла). – сказала Єва.

            - Все буде добре, сестро! З Богом! – відповів Єві один із бійців.

            Група що мала здійснювати підрив, вирушила до мосту, до якого потрібно було подолати близько 1 км по відкритій місцевості. Натомість інша група бійців зайняла позиції на краю лісосмуги та контролювала обстановку.

            «Підривники» швидко бігли до мосту та навіть забули про пильність. Вони швидко дістались до мосту. Один боєць почав встановлювати вибухівку, двоє – контролювали обстановку.

            Через 10 хвилин справу було зроблено. Залишалось лише відійти на безпечну відстань та здійснити підрив. І тут раптом з місця де перебувала група укриття почулись автоматні черги та вибухи гранат.

            - Дідько! Що там, вбіса, трапилось?

            - О, ні!!! Єва… - Андрій аж побілів.

            - Відходимо, немає часу! Хутчіше!

            - Там моя Єва!