Глава вісімнадцята: «Партизани»

Армія вела запеклі бої з ворогом на Київському, Полтавському та Одеському напрямках. Відступ сил оборони України з лівобережжя був лише питанням часу через обмеженість у засобах ураження та продовольства.

Значна частина українського народу мала обмаль інформації стосовно перебігу подій в Україні та світі, адже мобільного зв’язку та інтернету не було. Інформацію дізнавались через іноземні радіостанції та передавали один одному. В містах та селах влада навіть почала встановлювати гучномовці – так звані «радіоточки» для того щоб населення мало можливість знати новини та поточну ситуацію…

Десь там, нагорі, мав бути день. Натомість в сирій криївці завжди темно. Але тут є все для життя, відпочинку та відновлення сил після вилазок, які дуже часто супроводжувались боєм та, нажаль, інколи із втратами.

Таких криївок у Карпатських горах, Прикарпатті та в лісах Полісся було збудовано сотні, якщо не тисячі. В цих криївках постійно або тимчасово перебували ті хто був битись із ворогом до останнього, навіть знаходячись в його тилу.

- Оце тобі! Повернулись, чорти! – сказав старий дідусь, що сидів біля драбини, якою можна вилізти на гору та вийти із криївки.

- Та й ми не з порожніми руками. Ось вам трофей. Розпаковуйте! – відповів молодий хлопчина невисокого зросту, що останнім спустився до криївки та дав дідові рюкзак.

- А й що там? Невже еротичні журнали? – запитав дід, і тут всі хто був поруч засміялись.

- Ну, майже.

- Такссс… Заінтригував ти.

Дід відкрив рюкзак та почав діставати звіти… фурашку червоноармійця з п’ятикутною зіркою попереду, паперову карту з купою відміток та стрілочок, медичку аптечку з написом «для своіх», декілька пачок цигарок, газету «Мовсковскій комсомолєц», сухпайок.

- Але, діду, найцікавіше – тут.

Хлопець дістав з кишені поліетиленовий пакет, в якому щось дзвеніло. Здавалось то були металеві столові прилади, але насправді… То були ордени з написами «За взятіє Кієва», «За взятіє Варшави», «За взятіє Льовова», «Одєса – город воінской слави», «За оборону родіни». Ці медалі були обмотані чомаранчево-чорними стрічками та виглядали досить кумедно.

- Ти диви! А за взятіє Вашингтону чомусь немає. Та й про Берлін теж чомусь забули. Якось не скрєпно! – сказав дід, розглядаючи ордени.

- Таке відчуття ніби ці ордени десь за гратами штампували!

- Та й диви які вони всі швидкі. Судячи з цих залізячок, ледь не весь світ вже захопили.

- А «за взятіє Марса» є орден?

- Космос – наш!

- Проте у «дарагого Лєоніда Іліча» таких точно не було.

- А, може, й були! У нього там тих орденів було зо пів тисячі. Вже й на голову ліпили, і на брови.

- А ось оце все залізяччя нехай вішають собі… Ммм, самі знаєте куди!

- Куди?

- На дупу один одному нехай вішають.

Бійці ще декілька хвилин сміялись з цих трофеїв, отриманих чотирма бійцями під час партизанської вилазки. І коли командир вийшов зі своєї окремої кімнати, всі замовкли.

- Ай, дідько з вами, хлопці! Я вже погане почав думати! – командир накинувся на бійців, обіймав їх як рідних.

- Та ми ж не довго, - відповів один із них.

- Як сказати… Вас три тижні не було. Якщо точно, то 19 днів. Я тут собі місця не знаходив. У нас кожен дорожче золота, - командир щиро радів поверненню бійців із завдання.

- Командире! Завдання виконано! Здійснено захоплення залізничної станції «Мощана». Знищено ворожу силу в кількості 9 осіб особового складу, пошкоджено залізничне полотно та виведено з ладу релейні шафи керування. Здійснено розвідку – в населеному пункті інших ворожих груп не було виявлено. В процесі розмови з одним із місцевих з’ясували що ворожий гарнізон знаходиться в районі Голокам’янки та на залізничній станції Липник. У зв’язку із виконанням завдання, функціонування залізниці закінчується на станції «Мощана». Також доповідаємо що в процесі ведення вогневого ураження противника нам вдалось захопити у полон одного ворожого вояка, який був поранений. Було здійснено допит та вилучено особисті речі, документи. Ось, погляньте.

Боєць віддав командиру паспорт та військовий квиток, на якому виднілись сліди крові. Командир їх оглянув, поправив бороду та сказав:

- Ну что же ти, Сідоров Ігорь Івановіч, забув тут, на Галичині? Здєсь водкі нєт!

- Також доповідаємо що отримали інформацію про поточний стан справ у країні від місцевих та від «таваріща Сідорова».

- Доповідайте.

- Загадом по країні ситуація більш-менш контрольована, принаймні поки що. Ворожі війська, а саме – росіяни та окремі польські добровольчі гарнізони проводять поки що розвідку та обмежені наступальні дії на Львівщині, Волині та Рівненщині. Натомість на Лівобережжі найбільш жорстокі бої на Київщині, Слобожанщині. Ворог не припиняє масовані обстріли міст, що призводить до чисельних жертв серед цивільного населення. Одеса перетворюється на руїни, на Київ летить безперервно. Кажуть що наші вже починають відступ з Дніпра, а Харків та значна територія Харківської області вже під контролем росії. В захоплених місцях проходять показові судилища над тими кого вважають «нацистами» - людей катують на очах інших цивільних прямо на вулицях та центральних площах. Мабуть, щоб «іншим було повадно». Так жорстоко розправляються з тими хто раніше воював, громадськими активістами, патріотами та окремими відомими людьми. Також маємо інформацію про те що тисячі людей прямо зараз вивозять до Сибіру – там впродовж останніх 10-15 років таємно будували в’язниці величезних масштабів. Депортація триває, але спочатку людей «судять». Натомість колаборанти та місцева «вата» на сьомому небі від щастя. До влади приходять привезені з росії «вожді». Лівий берег Києва поступово перетворюється на суцільні руїни. Думаю, наші звідти скоро відійдуть, доки ще цілі мости через Дніпро. Артилерія, авіабомби, брони та інше лайно буквально розносять весь житловий фонт лівого берега Києва та передмістя, росіяни вже зайшли у Бровари.