Глава десята: «Сонце, вода, пісок та джек-пот»

Пізня осінь – чи не найбільш бридка частина сезону. Якщо тепло, сонечко, а довкола ще не все листя опало – то це найкращий час для романтиків, любителів книжок, телесеріалів, гарячого чаю та теплої постілі. Але, в першу чергу, пізня осінь, це пора бридкої погоди: холодні дощі часто змінюються мокрим снігом, що швидко замерзає, холод та вітер пронизують до кісток що й носа на вулицю не висунеш. Світловий день стає максимально коротким, а людський організм змушений перелаштовуватись постійної темряви, туманів, дощів, сирості, вірусів, зміни режиму через переведення стрілок годинника.

Але весь цей негатив (а для когось, можливо, й позитив), залишається десь там, далеко вдома, в наших «холодних» краях. Десь в цей час вирує літній сезон, а десь він взагалі ніколи не закінчується…

Білосніжний кораловий пісок, кришталево чиста бірюзова вода та розкішні пальми, що створюють ідилічну картину райського відпочинку. Тут панує атмосфера спокою та усамітнення, ідеальної для релаксу, романтики та водних видів спорту завдяки багатому підводному світу з рифами, черепахами та різноманітними рибами. Кожен острів-резорт довкола має унікальну інфраструктуру в оточенні неймовірних краєвидів.

На пляжі було небагато відпочивальників. Переважно, це були подружні пари або просто закохані. Люди насолоджувались заходом сонечка та свіжим вітерцем, що ніс із собою аромат океану, вечеряли та пили дорогі алкогольні напої.

 Десятки любителів серфінгу вишиковувались в чергу приблизно в ста метрах від берегу та ловили хвилі. Але сезон серфінгу тут, зазвичай, з квітня по жовтень – у сезон дощів та мусонів.

Біля води малеча гралась у піску під пильник оком батьків. Від обідньої тропічної зливи не залишилось ані сліду.

Вечірнє сонечко вже поступово скочувалось в океан; ще трохи – і зовсім потоне. Останні теплі промінчики освітлювали дахи будиночків та верхівки пальм, а також лоскотали тіла відпочивальників.

У таких райських місцях здається що час зупинився. І дійсно, впродовж року тут майже нічого не змінюється, окрім кількості відпочивальників. Тут мозок вимикається, а всі проблеми на час відпочинку залишаються дуже далеко – десь там на «великій землі»…

Вечірнє сонечко вже почало поступово тонути в безкрайньому океані. Ще трохи, і почне темніти. В деяких будиночках вже почали вмикати світло. Вітер поступово затихав, а океан – «заспокоювався».

Хлопець та дівчина не поспішаючи прогулювались узбережжям, тримались за руки та про щось розмовляли. Хлопець часто жартував та активно жестикулював правою рукою, бо лівою тримав дівчину за руку, а вона весь час слухала його та сміялась.

Дівчина йшла ближче до води, і окремі хвилі, що «облизували» узбережжя, обмивали її ноги, а краплини води потрапляли на білу сукню. В лівій руці вона тримала легенькі шльопанці. Хлопець виглядав впевненим в собі, а дівчина дивилась на нього закоханими очима. 

Вони час від часу зупинялись на декілька хвилин, а потім знову йшли далі, залишаючи за собою на чистому піску Мальдів сліди від босих ніг.

- Jak ten czas szybko leci. Nawet na wakacjach. Już robi się ciemno (Як швидко летить час. Навіть на відпочинку. Вже й сутеніє),  - сказав Андрій та зняв свої сонцезахисні окуляри.

-  Tak, zgadzam się. Czas tak szybko leci. Nie mogę uwierzyć, że jesteśmy tu już dwa tygodnie. Wydaje się, jakby minął jeden dzień (Так, згодна. Час летить дуже швидко. Аж не віриться що ми тут другий тиждень. Наче як один день), - відповіла Єва.

- Wszystko, co dobre, szybko się kończy. Już prawie noc (Все хороше швидко закінчується. Ось вже майже ніч).

Саме в цю мить ввімкнули ліхтарі по всьому острову, від чого ця райська земля стала ще красивішою.

- Tak... Już jestem głodny. Chodźmy na kolację (Так... Я вже зголодніла. Ходімо вечеряти).

- Nie miałbym nic przeciwko zjedzeniu także kolacji (Я б теж не проти повечеряти).

- A co, znowu coś z „darów morza”? (Що, знову чогось із "подарунків моря"?).

- Ojej! Jestem tak głodny, że pewnie z łatwością połknąłbym całą ośmiornicę albo tuzin homarów... Mmmmm, albo wiaderko krewetek. (Еге ж! Я така голодна, що мабуть із лешкістю би проковтнула цілого восьминіга або з десяток омарів... Ммммм, або відерце креветок), - у Єви аж слина текла від думок про смачненьке.

- Mały żarłok! (Мала ненажера!).

- Och, eeeeee! Jestem taka... A po obiedzie, haha... Po obiedzie chciałabym cię posmakować... (Оу, єєєє! Я така... А після вечері, ххххх... Після вечері я би з радістю тебе скуштувала...).

- No dalej, spróbuj tego tutaj. Po co tak długo czekać? (На, куштуй прямо тут. Чого довго чекати?), - Андрій зупинився та підніс дівчині до рота руку щоб вона кусала.

- Hahahahahaha! Idioto, jesteś taki zajebisty! Ale chcę cię posmakować „w inny sposób”. Lepiej, żeby obcy tego nie widzieli. (Ахахахахаха! Дурнику мій, ти такий класний! Але ж я тебе хочу скуштувати "по-іншому". Таке стороннім краще не бачити).

Андрій підняв Єву, міцно схопивши її обома руками трохи нижче сідниць, на почав кружляти. Дівчина запищала як мале кошеня та почала махати руками немов метелик крильцями.

- Puść! Puść! Teraz upadniemy. (Пусти! Пусти! Ми зараз упадемо), - «пищало кошеня» в руках Андрія.