Глава шоста: «Сироти на чужій землі»

Андрій та Аліна швидко дорослішали. Батьки, коли спілкувались з ними через відеозв’язок, навіть боялись що наступного разу вже не впізнають своїх чад. Андрій високим хлопцем міцної статури, носив коротку бороду та більше був схожим на головного героя типового любовного телесеріалу. Аліна, мабуть, ще швидше подорослішала та виглядала трохи старше за свій вік. Дівчина мала довге волосся, полюбляла яскраву косметику та стильний одяг.

Батьки стабільно присилали дітям гроші, бабуся продовжувала працювати, а на канікулах Андрій також знаходив можливості для заробітку.

Але сталась біда! В ході одного з боїв батько отримав важке поранення та тривалий час перебував у госпіталі. Подальше проходження служби було під питанням. На чоловіка чекав тривалий шлях реабілітації, пересувався з палицею. Але батько все одно суворо заборонив дітям їхати до Харкова, оскільки переживав за них.

Дружина доглядала за чоловіком, і коли він вже частково відновив здоров’я, обоє вирішили відвідати дітей.

Майже місяць батьки гостювали в дітей. Багато часу проводили разом та насолоджувались кожною хвилиною. Але все одно треба було повертатись додому. І тут батько знову провів роз’яснювальну роботу з сином, коли почув що Андрій хоче їхати додому:

- Не розумію! Тобі тут що, погано живеться?

- Я хочу додому. Вдома все одно краще, - відповів Андрій.

- Розумію, але доки триває війна – тобі там нічого робити.

- Тату, і я теж хочу додому, - в розмову втрутилась Аліна.

- Поглянь на мене, синку! Ти що, хочеш ось так скалічитись як я? Тобі доведеться брати до рук зброю. Війна, синку, це не жарти! Ми воюємо для того щоб ви мали змогу жити мирно та будувати своє майбутнє. Ви ще не бачили життя, - батько був непохитним.

- Але ж вдома життя продовжується, діти навчаються. Люди до всього призвичаїлись. Якось живуть. Тут все чуже, не таке як вдома. Багато моїх однокласників вже повернулись до Харкова. Я теж хочу додому, - Андрій не поступався у поглядах.

- У нас немає дому! Живіть тут, навчайтесь, працюйте, будуйте своє майбутнє. Польща надає вам таке право, а ми будемо сприяти втіленню ваших мрій. Додому можна повернутись у будь-який момент, але тільки тоді, коли остаточно закінчиться ця війна!

- Але ж війна може продовжуватись ще роки й роки…

- Синку, які «роки»? Ця війна не може тривати довго.

- Хіба. На Донбасі війна вже триває більше 10 років.

- Так, ти правий. Але все одно тобі не варто поки повертатись. Живи, радій, навчайся, закохуйся, а моя доля – бути там із побратимами. Ось ще трохи – і можна повертатись на службу.

- Так, синку, краще слухайся батька, - додала мати.

- У мене є таке відчуття, що від війни все одно не втечеш. Що на роду написано – така і буде твоя доля.

- Тобто? Поясни, синку.

- У мене є таке відчуття… Якщо комусь судилось загинути від рук убивці – то так воно і буде. Якщо комусь судилось загинути на війні – то так воно і буде. Якщо у людини в книзі її долі написано слова «війна», то від війни не втечеш.

- Все одно не до кінця розуміє тебе, - батько зупинився та подивився синові в очі.

- Пригадайте скільки людей втікало від війни у 2014 та 2015 роках. Хтось вчасно виїхав, бо передчував небезпеку, а комусь довелось пережити обстріли, руйнування, смерті та всі інші жахи війни. Але всі ці люди, здавалось би, виїхали в безпечні регіони та почали будувати нове життя, часто залишивши там, в «тому» житті, все що мали. Ці люди купували житло в Херсоні, Києві, Ірпені, Бучі, Бахмуті, Маріуполі та, зокрема, у Харкові. Люди думали що назавжди втекли від війни, але у 2022 році війна їх і там наздогнала. Тому я вважаю що від війни не втечеш, як би далеко не втікав.

- Синку, не мели дурниць. Живи та не думай про погане. Ти ж ще молодий, тому думай лише про своє майбутнє. Допомагай сестрі в усьому. Вивчишся, матимеш гарну роботу. Ти дуже розумний та цілеспрямований хлопчина, тому з легкістю можеш відкрити власну справу навіть тут, у Польщі, - батько посміхнувся та постукав Андрія по плечу.

- Це ти, онучку, фільмів передивився, - посміхнулась бабуся.

- До речі, бачу що тут дуже багато наших дівчат, та й місцеві теж непогані. Женишся, народиш нам онуків…

Рідні Андрія не надали значення чим словам хлопця. Посміялись, та й годі. Але сам Андрій дійсно так вважав, і лише поділився з ріднею своїми переживаннями. В його словах була істина, і дійсно мільйони людей у 2022 році знову потрапили в гирло війни.

* * * * * * * * * * * *

Батьки знаходились в Україні та виконували поставлені перед ним бойові завдання, але з часом тато за станом здоров’я був переведений в тил та проходив службу неподалік від рідного місця. Його дружина теж служила не на передовій, тому обоє мали можливість проводити певну частину вільного часу вдома. У пошкодженому внаслідок обстрілу будинку та у їхній квартирі тривали відновлювальні роботи, тож є надія з часом повернутись у рідні стіни.

Андрій вже навчається на останньому курсі, тому будує плани на майбутнє. Його сестра скоро має закінчувати навчання, але зі своїм майбутнім поки не визначилась. Діти разом з бабусею проживали вже у двокімнатній квартирі, але так само в місті Свидник.