Глава п’ята: «Життя продовжується…»

Бабуся з онуками ще якийсь час перебували у Львові та сподівались що війна обов’язково має припинитись найближчим часом. Ну не може ж таке жахіття тривати місяці чи роки, правда?

Але навіть у Львові було небезпечно, оскільки ракети могли прилетіти у будь-яку точку країни. До того ж відбувся ракетний обстріл Львівщини по одному з полігонів, що підштовхнуло певну частину біженців та місцевих шукати порятунок від війни в країнах Європи. Переважно, це Польща, Німеччина, Угорщина, Чехія, Словаччина.

У бабусі в Польщі вже тривалий час проживали знайомі, тому, порадившись з батьками дітей, було прийнято рішення їхати до Любліна. Черги на кордоні вже не були такими як на початку повномасштабного вторгнення, тому дорога до Польщі не була тривалою.

Знайомі допомогли з житлом, яке в той час було складно знайти. Біженцям доводилось тіснитись в спеціальних таборах, і добре що місцева влада докладала максимальних зусиль щоб забезпечити захист та нормальні умови життя для українців.

Бабусю з онуками поселили в одній з кімнат невеличкого двоповерхового гуртожитку на околиці міста-супутника Любліна – Свидник (Świdnik). Невеличне комфортне місто зі зручною інфраструктурою, поруч знаходиться міжнародний аеропорт Люблін. До Любліна можна дістатись як залізницею, та і автобусом. До центру Любліна їхати лише 10 км, до кордону з Україною – близько 80 км. Близько до України, але сюди не летять ракети. Можна нарешті спокійно виспатись та не прислухатись до сигналів повітряної тривоги.

Зв’язок з дідусем був кожного дня, з батьками в силу певних обставин – декілька разів на тиждень. Мати намагалась кожного дня телефонувати та писати дітям, але ж не завжди мала таку можливість.

Харків постійно перебував під обстрілами майже всіх видів ракетного озброєння та артилерії. Північна Салтівка була майже безлюдною, всюди спостерігались руйнування цивільної інфраструктури.

З кінця квітня до середини травня 2022 року українські Сили оборони провели контрнаступальну операцію, щоб відтіснити ворога від околиць міста на північ та північний схід. Вже наприкінці березня українські війська звільнили Рогань, що допомогло знизити інтенсивність обстрілів. Українські військові методично здійснювали тиск на ворога, і вже у вересні відбулась Слобожанська контрнаступальна операція, що призвела до звільнення майже всієї території Харківської області. Росіяни встигли накивати п’ятами та закріпились на території державного кордону та на Луганщині. Після цього в Харкові стало значно спокійніше, ствольна та реактивна артилерія більше не загрожувала місту, але ракети продовжували завдавати шкоди.

Бабуся та онуки хотіли повернутись додому, але батько суворо заборонив їм це робити. Зима обіцяла бути складною, Харків завжди залишається під прицілом ворожої армії, а загроза повторного наступу все одно існує.

Також батько дав наказ синові залишатись в Європі та будувати своє майбутнє без війни, а також допомагати у цьому сестрі. Андрій не став сперечатись з татом. Хлопець та його сестра продовжували навчатись онлайн, а також відвідували польську школу. Бабуся не звикла просто так сидіти склавши руки, тому вирішила піти працювати щоб в онуків була зайва копійка.

Діти швидко вчили польську мову. Андрій закінчив школу та зумів вступити до одного з польських навчальних закладів, і паралельно з цим вступив до Харківського політехнічного інституту.

Діти швидко зростали. Сум за батьками та рідним містом був щоденною справою. Але Андрій та Аліна швидко адаптувались у чужій країні та знайшли друзів серед таких як і вони – дітей, що змушені втікати від війни.

Надія на завершення війни навесні або влітку 2023 року гріла серце. Діти мріяли нарешті повернутись додому та побачити батьків.

Час швидко промайнув… Те що вчора здавалось чужим та невідомим, стало звичним та буденним. Аби тільки з батьками все було добре!