Глава третя: «Потяг, що рятує від війни»

В місті майже весь час було гучно. На околицях не стихала канонада, обстріли цивільної інфраструктури, житлових будинків та підприємств відбувались кожного дня. Російські військові здійснили швидкий прорив та мали на меті захоплення другого за величиною міста України. І ці плани були б реалізовано вже у перший день війни, якби не Збройні сили України, добровольці, волонтери та всі хто вирішив давати відсіч нахабному ворогові.

Велика частина території Харківської область була окупованою в перший день вторгнення. Розпочались бої за Харків спочатку на північних околицях міста (зокрема, в районі окружної траси), а згодом російські підрозділи почали прориватись до центру міста. Їхня мета – за будь-яку ціну встромити над мерією Харкова свій «триколор». Але ніхто не очікував що сили оборони України не допустять такого сценарію та зуміють завдати ворогові непоправних втрат.

Залишки вцілілих московитів були витіснені з міста. Через це ворог лютував та завдавав обстрілів по Харкову, що призвело до загибелі цивільних.

Андрій та Аліна з новин та інтернету дізнались страшну звістку – їхньої рідної школи більше немає. Російський спецназ 26 лютого зайняв школу №134 як один зі своїх опорних пунктів. В результаті боїв в районі школи та вулиці Шевченка окупантів було знищено, але будівля школи зазнала руйнувань та згоріла. Складно повірити в те що ще декілька днів тому тут навчались сотні дітей, а тепер школа перетворилась на суцільне згарище. Діти плакали… І плакали з ними бабуся та дідусь.

Нарешті бабуся з онуками сіли на евакуаційний потяг та виїхали з міста. Але це було складно зробити. Залізничний вокзал був переповнений охочими виїхати з міста. Люди штурмували потяги, приватні перевізники користувались шаленим попитом.

І коли вже переповнений людьми потяг виїхав з міста, можна було видихнути з полегшенням. Але попереду ще тривалий шлях до безпечніших регіонів країни.

Люди спали прямо у проходах, діти лежали на руках своїх матусь, постійно було чутно плач немовлят. Повітря у вагонах було важким. Втома, сум, розпач… Провідники намагались максимально допомагати тим хто цього потребував. Абсолютна більшість пасажирів – жінки, діти та старики. Але й про домашніх улюбленців теж не забували.

Вночі потяг захитало. Десь неподалік було видно зарево від обстрілу. Ще декілька сотень метрів, і потяг був би обстріляний. Діти прокинулись та почали плакати, а мами їх заспокоювали.

Довга дорога позаду. Нарешті приїхали до Львова. Місто приймало тисячі біженців, волонтери та місцева влада допомагала всім хто цього потребував. Знайти житло було надскладною задачею, тому бабуся з онуками знайшли прихисток у таборі для біженців. З кожною годиною кількість тих кого потяги рятували від війни ставала все більшою. Люди мали надію найближчими днями, максимум – тижнями, нарешті повернутись додому.

Батьки Аліни та Андрія не кожного дня виходили на зв’язок та не повідомляли де саме зараз перебувають. Головне – просто почути голос рідних людей.

Дідусь був вдома, але кожного дня навідувався до квартири доньки й тестя, оскільки в місті почали фіксувати перші випадки мародерства. Людей на вулицях було мало, а пересуватись містом було небезпечно. Район, де знаходилась ця квартира, постійно чув звуки війни, що час від часу то ставали ближче, то віддалялись. Інколи вбивче залізяччя від тих хто називає себе нашими братами прилітало по будинкам.

Одного дня дід як завжди рано вранці поїхав навідатись на квартиру. Ще за декілька сотень метрів він побачив стовп чорного диму, що здіймався догори. Серце йокнуло в передчутті біди.

І, нажаль, біда сталась.

Біля під’їзду зібрався натовп, стояла одна пожежна машина, дві карети швидкої та дві поліцейські машини. Дідусь йшов швидше, навіть біг. Вже за декілька десятків метрів він побачив пожежу в будинку.

Пожежники працювали, поліцейські їм допомагали. Медики, військові та двоє поліцейських надавали допомогу пораненим. Мешканці стояли та дивились як палають їхні квартири та нічого не могли вдіяти. Твій будинок та все що важкою працею нажито роками, безпощадно пожирало полум’я.

Поки невідомо що саме прилетіло, але замість вінок та стіни однієї з квартир була величезна чорна діра, з якої досі диміло. Скло, уламки стіни та частини снаряду чи ракети лежали поруч з будинком. Частина уламків ще диміли. На клумбі вирва від прильоту була огороджена спеціальною стрічкою.

Дідусь в цей момент той біль, який неможливо передати словами. Він відчував як холонуть та німіють кінцівки, а серце коле з кожним ударом. Одна з жінок плакала та несамовито кричала, обійнявши згорьованого чоловіка.

- Що тут сталось? – запитав дідусь.

- Ми самі не зрозуміло. Десь далеко щось постійно бахало, а потім тиша… Сидимо собі, аж раптом такий вибух. Мене відкинуло в коридор, двері та вінка вилетіли, а вхідні двері заклинило. Дружина отримала поранення від уламків скла, зараз вона в лікарні. Кажуть що треба накласти шви – і все буде добре, відпустять додому. Якби не поліцейські, що першими приїхали на виклик та вибили двері, то ми, мабуть, згоріли б живцем, - ділився пережитим чоловік років 50-и з перебинтованою та закривавленою головою.

- Давно це сталось?

- Десь пів години тому, може трохи більше.

- Всі живі?

- Як бачите, було пряме влучання ось там, у квартиру. Ось, там де епіцентр пожежі. Там жила самотня літня жінка з котом. Сподіваюсь що її в цей час не було вдома.