Розділ 2 Злочин і покарання.

 Ми тихенько прокралися в будинок. Бабуся, виявилося, була на задньому дворі, і нічого не чула.

- Валька, ти хапай Бегемота і швидко неси його на горище, а я поки що придумаю, як відвернути бабусю від розбитого в передпокої вікна. І заклей чим-небудь дірку у вікні на горищі, щоб кіт не втік знову.

Валька помчав на горище, а я в передпокій. Поки я метушилася кімнатою в пошуку чогось, чим можна було б замурувати вікно і перекрити дірку, де раніше було ціле скло, бабуся, схрестивши руки на грудях, суворим поглядом спостерігала за мною з дверного отвору.

- Ви що накоїли, чорти ви малі, а? - несподівано для мене, гучним і владним голосом промовила бабуся.

- Ми... Ееее... Ми просто гралися, і випадково, повір, абсолютно випадково, розбили вікно. Ти тільки сильно не лай нас, будь ласка. Я зараз усе виправлю. - тихим, писклявим, і дуже нервовим голосом промовила я до бабусі.

Загула машина і почувся скрип гальм біля нашого будинку. Виглянувши у вікно, я побачила, як із машини виходять наші з Валькою батьки. Мене як окропом облили. Минаючи бабусю, я миттю злетіла на горище і потягла Вальку вниз.

- Ірко, що зараз буде?! - з округлими від страху очима вимовив Валька.

- Треба сховатися, залягти на дно, поки все не владнається. - рішуче затараторила я.

- Мдааа вже... Куди нам тепер бігти? Біжимо до старого млина. Там нас не знайдуть. Принаймні певний час, поки ми напрацюємо план.

- Валько, ти чого? Який ще млин? Убитися нам ще не вистачало! Думаю, що нам усе-таки потрібно здатися. Прийти з повинною, як то кажуть.

- Ну ти ж сама казала, що потрібно сховатися...

- Я передумала. Я все-таки жінка, маю право і передумати.

Поки ми спускалися вниз, мама й тато вже стояли біля сходів і свердлили нас найсуворішим і найгострішим поглядом, який тільки можна уявити.

- Діти, що сталося? Що ви тут влаштували? Вас не можна і на день залишити! - заголосила мама вже зі сльозами в очах.

- Валя! Ну ж бо підійди! - з веранди крикнула Вальчина мама.

- Ну ж бо, іди й проси вибачення перед батьками Іри! Як можна так грати, що б вікна вилітали? Незрозуміло. - із невдоволенням сказав Вальчин тато.

Тим часом мої батьки вже обирали мені покарання.

Минуло хвилин п'ятнадцять, як я сиділа на раніше дуже зручному, а тепер на самому незручному дивані, у вітальні з опущеною головою, і не сміла підвести погляд на батьків. Мама пила заспокійливі краплі, батько приймав в цьому участь, бо так треба було, а не тому, що справді хотів мене якось покарати.

- Іро, то ж поясни нам з батьком, що тут трапилось? Що за армагедон пройшовся нашим будинком, в той короткий проміжок часу, поки нас не було вдома? - засмученим, тремтячим голосом, обізвалась до мене мама.

Взагалі мої батьки не дуже то й суворі. В такі моменти як от зараз трапилось, мама більше засмучувалась, аніж сердилась. І я розумію її. Адже вона хвилюється за мене.

- Мамо, тату, вибачте нам з Вальком. Ми справді не хотіли аби все так вийшло. Просто розумієте, спочатку та лампа, потім кіт, потім незначна незграбність Вальки...ну знаєте, як воно буває у дітей...

Мама тільки зітхнула і пішла геть з кімнати. Батько ж глянув на мене, ніби все добре, але ніби він зовсім трошки розчарований.

Все минеться.

Поки всі пішли відпочивати, бо і часу вже було чималенько, я пішла на горище поприбирати, і полагодити глечик. Бо той глечик був чимось на кшталт сімейної реліквії. І от я вже на сходах, і от вже буде поріг горища, і що там? Там порожньо. Слідів молока немає, глечика, на диво, теж немає. Бігом забігаю у свою кімнату, смикаю наш імпровізований телефон і з нетерпінням чекаю, поки Валька з’явиться на тому кінці. Проте його так і немає. В його кімнаті темно. Мабуть, його сильно покарали, раз він навіть у вікно не вигляне. То ж було вирішено і мені лягати відпочивати.

З ранку я прокинулась від чогось дуже мокрого на моєму обличчі. Відкривши очі я побачила велетенську руду морду Бегемота.

- Ей, ти що тут робиш, пухнастику?

Я встала з ліжка, взяла кота до себе на руки, і обійняла так, наче дуже — дуже за ним сумувала. Насправді я ще дуже хвилювалась за свого товариша Вальку, який навіть не з’явився у своїй кімнаті вчора ввечері.

- Чекай мене тут, містере Бегемоте. Тільки дивись мені, без шкоди, щоб.

Тихенько спустившись на кухню, аби взяти смаколики для пухнастого, я помітила, що в татовому кабінеті горить світло. Дивно, бо ще тільки п’ята ранку. Зазирнувши в щілину трохи відчинених дверей, я побачила як тато щось майструє.

- Тату, що ти робиш тут так рано? - тихенько, ще з провиною у голосі, промовила я.

Тсс. Прикрий двері й заходь. Чому сама не спиш?

Я тут...їсти захотіла...

Мені було ніяково брехати татку, але поки іншого вибору я не мала.

- Апщхиии. От трясця, що воно? В нас десь тут тварина? АпАпчхииии — тато розчихався так, що аж сльози пішли з очей.

- Доню в нас з’явилась тварина?