Розділ 1 Рудий кіт, або незграбний Валька.

Світає. Крізь маленьку дірочку в помаранчевих у зелену смужку шторах, тонкою яскравою цівкою пробивався промінчик білого літнього сонечка, освітлюючи вузькою доріжкою мою просту, непривабливу, на перший погляд, кімнату. Кімната була не мала і не велика — щось середнє. Вікно було відчинене, щоб у нього могло проникати свіже літнє повітря, розбавляючи задушливу нічну атмосферу в кімнаті. Ліжко стояло в найтемнішому кутку, щоб ранкові промінчики не дісталися до мене своїми щупальцями. Стіл стояв якраз під вікном. Я багато часу проводжу за ним. Багато малюю і пишу сміховинних пісень. Як ви могли здогадатися, на столі панував хаос із кілограмів списаних аркушів із незвичайними малюнками на полях, які вранці розліталися по всій кімнаті від пориву свіжого вітерця. Стілець, на якому я годинами висиджувала за столом, був старий і дуже зношений. Він скрипів, варто було хоч трохи поворухнутися, але від цього він ставав тільки прекраснішим, хоч у його спинці вже давно бракує однієї дерев'яної перекладини. Діру в стіні й відірваний шматок моїх старих, потертих, жовтих у рожеву смужку шпалер, закривав не менш старий дерев'яний комод, половину шухляд якого займали мої речі, а другу половину — іграшки. До речі, говорячи про дірку, напевно, вам не терпиться дізнатися, що за дірка і звідки вона там взялася? Її пробив мій друг Валька, коли ми грали в шпигунів. Він хотів підслухати розмову моїх батьків, які перебували в сусідній кімнаті, але операція провалилася з тріском і закінчилася ременем по всім відомому причинному місцю. Так ми тоді й не дізналися, про які великі таємниці вони говорили.

З Валькою ми дружимо з раннього дитинства. Його будинок розташований прямо навпроти нашого, відокремлений лише вузькою доріжкою з дрібного гравію. Коли нам ліньки було виходити на вулицю (а наші кімнати розташовані одна навпроти одної, на других поверхах наших будинків), ми брали саморобний телефон, що був протягнутий між нашими вікнами, і захопливо розмовляли годинами, почергово підносячи "телефонну трубку" то до рота, то до вуха.

Одного разу, коли мої та його батьки поїхали кудись, залишивши Вальку в нас удома зі мною та моєю старою бабусею, яка заснула відразу після ранньої вечері — о шостій годині вечора, ми залізли на горище, щоб відшукати там щось цікаве для нашої нової гри, і натрапили на стару, запорошену, водночас доволі гарну та дивну настільну лампу. Спробувавши роздивитися її краще, Валька виліз на старий кволий комодик, що стоїть там із незапам'ятних часів, і підніс її до маленького запорошеного вікна. Раптово комод застогнав, у міру голосно і коротко, і тут же склався під Валькою. Лампа полетіла прямо в те саме маленьке і запорошене вікно. Осколки розлетілися по всій дорозі. Ми в одну мить злетіли вниз, і поки ніхто з сусідів не помітив, що ми накоїли, взялися вишукувати й збирати малесенькі уламки серед гравію. І добре лампа, але ж ще було розбито вікно, а вже це нам із рук не спустять. Нам точно влетить так, що сидіти тиждень не зможемо. Гадаю ви зрозуміли, чому не зможемо.

Наші батьки мали повернутися за кілька днів, а бабуся вже точно не підійметься на горище, тож у нас був певний час, щоб розв'язати проблему з цим злощасним вікном. Для початку я запропонувала забити дірку старою плівкою, але Валька сказав, що він справжній чоловік, і зможе вставити скло самостійно.

- Валька, де ж ти таке скло то візьмеш, а? Невже зі свого вікна знімеш ?

Я, звісно, іронічно поставилася до вигадки Вальки самостійно засклити вікно, але можливість бути покараною підштовхувала мене погодитися.

— Я знайду відповідне скло, ти не хвилюйся, — з ноткою впевненості випалив Валька.

- Ех, вічно встрянемо з тобою в якісь неприємності, нам скоро і дружити заборонять, напевно.

- Чого це? Ми з тобою, Ірка, не розлий вода і не розбий камінь. Або як там?..

- Гаразд. Ходімо. У нас купа справ ще. Потрібно знайти, чим закрити дірку в тому місці, де було віконне скло.

- Ходімо, Ірка. Тільки чур, я головний.

- Головний, головний! Іди давай уже, головний він. - Зі сміхом промовила я.

Ми дійшли до старих гаражів, з надією, що там завалявся хоч шматочок скельця, але так нічого і не знайшли. Уже хотіли було повертатися додому, як раптом помітили, що за нами ведуть стеження. Перебіжками від куща до куща за нами біг товстий, рудий кіт. Ні, це був не кіт, а цілий котяра.У нього були здоровенні зелені очі й довжелезні вуса. Він був схожий на рудого бегемота. Без жодних нудних нарад, ми вирішили, що він піде з нами. Такого кота ми ніде не знайдемо більше.

Мама у Валі була суворих звичаїв, правил, і всього такого, а тато просто слухався її беззаперечно. Мої теж були суворі, але не так сильно, як Вальчині. Йому точно не дозволять залишити кота в них, а в мого тата була алергія на всіляку шерсть. Вихід був один — знайти надійне укриття для нашого нового друга. Поки батьки у від'їзді, ми сховали його в нас на тому ж горищі. Вікно вирішили поки не чіпати, щоб Бегемот, так ми назвали кота, не задихнувся.

Після смачного і ситного обіду, який нам приготувала моя бабуся, ми пішли перевірити Бегемота. Я тихенько, щоб бабуся не почула, відчинила скрипучі двері. Вони були такі давні, що здавалося за ними ховається море таємниць і загадок. Але на жаль — ні! За цими дверима знаходилося звичайнісіньке горище. Хоча на ньому і було чимало цікавих штуковин. Очі не відразу звикли до темряви. Озирнувшись на всі боки, ми помітили, що кіт майже нічого не з'їв, а миску з водою і зовсім перевернув догори дном.

- Кис — кис, Бегемотик! Де ти, маленький лиходій? Хоча не такий уже ти й маленький. - тихо, майже прошипів, Валька.