Пролог

Небесний Палац Цаньюнь завжди пахнув однаково — холодним лотосом та тисячолітнім спокоєм, що більше нагадував смерть. Тут не було місця для випадкових вітрів чи живих емоцій. Світло зірок у цих залах було штучним, закованим у магічні сфери, щоб боги випадково не згадали, що таке справжня ніч.

Цзянь Чжиюй стояла біля вікна своїх покоїв, дивлячись на те, як хмари повільно пливуть під її ногами. На її плечах важким тягарем лежала вінчальна сукня, розшита сльозами небесних німф. Завтра вона стане дружиною Наньгуна Сяо. Завтра її воля остаточно перетвориться на дим.

— Сто років... — прошепотіла вона, торкаючись кінчиками пальців старої яшмової підвіски на поясі.

Вона заплющила очі, і на мить магія палацу відступила. Перед очима постала зовсім інша картина: дощ, запах мокрої землі та маленьке, поранене лисеня, що тремтіло в її долонях. Тоді вона не знала його імені. Вона просто бачила в його золотих очах те, чого не було в жодного небожителя — життя.

«Не діли світ на вищих і нижчих, малий. Просто будь вільним», — сказала вона йому тоді, відпускаючи в ліс.

Чжиюй відкрила очі. Тепер вона сама була загнаним звіром.

Раптом повітря в кімнаті здригнулося. Це не був важкий магічний тиск її нареченого. Це був ледь відчутний подих дикої магії, запах хвої та срібного туману. Погляд богині впав на підвіконня, де серед білого мармуру мерехтів маленький блакитний метелик.

Вона знала: цей метелик — не просто комаха. Це знак. Світло, яке вона колись подарувала маленькому лису, сьогодні повернулося, щоб спалити її клітку.

У цій тиші Чжиюй зрозуміла головне: тричі вона могла стати нареченою, але тільки один раз вона обере серце. Навіть якщо за цей вибір доведеться заплатити ціною цілого світу.