Розділ 6. День перший. Все не так й погано

Обоз залишив жваву столицю ближче до полудня. Першу добу дорога проходила заселеними містинами. На обробленій землі зеленим морем колихалося колосся злаків, обіцяючи гарний урожай восени. Зустрічалися огрядні череди молочної та м'ясної худоби, що забезпечували їжею міських жителів. Назустріч нам, поспішаючи на міський ярмарок, їхали підводи із товарами. А наш шлях лежав на схід.

За домовленістю з ілітіірі ми з хлопцями мали забезпечувати безпеку хвоста обозу, посилюючи охорону.

Мій дейкар бігла нарівні з дейкаром Сайя. Ми їхали позаду воза з Аліною, Ріарон — лівіше збоку. Ейгарон розчинився серед охоронців, прикриваючи тил обозу. Для всіх він був пересічним охоронцем. Але мій погляд, варто було мені тільки обернутися, раз у раз безпомилково знаходив вершника, де б він не їхав. Чомусь я нервувала від такого нагляду. Мені ніби не вистачало свободи та повітря через жорсткий контроль декана.

День перевалив далеко за полудень, коли наша підопічна висунулася з воза, притримуючи рукою полог.

— Княжич, — жестом вона покликала Сайя. — Досить чілити, настав час зайнятися чимось цікавим. Мені набридло тремтіти в цьому возі. І чому я їду в ньому, а Кіарія скаче на коні? Вона також дівчина.

Сай озирнувся на мене, окинувши трохи здивованим поглядом, ніби й забув, що я теж жіночої статті. Я роздратовано пирхнула на друга. Хотіла відповісти, але він випередив.

— Кіарія — капітан тріади, Аліно. Щоб стежити за тим, що відбувається, їй потрібно залишатися зовні. Від своєчасних рішень залежатиме, як ми проведемо практику. — Тоді я теж хочу їхати конем!

Іномирянка простягла руку у бік морди дейкара Сайя і тут же злякано її відсмикнула, коли дейкар хижо клацнув зубами, не залишаючи сумнівів у тому, що «конячка» проти.

До розмови приєднався Ріарон.

— Аліно, маленька, тобі буде краще в возі.

— Так не чесно! — обурилася іномирянка, навіть ногою притупнула. — Тут немає кондиціонера… Хоча, звідки він у возі з'явиться? — невдоволено зморщила носа. — Душно тут і нудно. Ви їдете, спілкуєтеся і не кажіть мені, що обговорюєте важливі питання! Я також маю право!

До нашої розмови вже прислухалися навколишні. Зайва увага нам була ні до чого. І я вирішила дати дівчинці те, що вона хоче. Не дейкара, а одного із запасних коней обозу.

— Ріароне, приведи коня від останнього воза. Якщо Аліна так хоче, то поки що не бачу перешкод. Нехай їде позаду візка між тобою, Рі, і Сайєм, а я буду замикальною. Тільки дейкарам не забудьте навіювання зробити, — насупивши брови, я відразу подумки пояснила своєму, що задирати коня з вершником не можна, навіть якщо дуже хочеться.

Через деякий час дракон повернувся із запряженим конем. Нам довелося зупинитися на узбіччі та допомогти Аліні сісти у сідло. Навіть маленький зріст коня став перешкодою для того, щоб дівчина сама на нього піднялася. Довелося Ріарону садити Аліну.

Я з побоюванням спостерігала, як иномирянка невпевнено тримається в сідлі, міцно вчепившись двома руками в повід. Її бовтало і кидало з боку в бік при кожному кроці коня. Хлопці переглянулися і виявили участь, цікавлячись:

— Аліно, ти впевнена, що хочеш їхати верхи?

— Так, — уперто відповіла дівчинка, скоса поглядаючи на мене, що розслаблено сиділа на дейкарі.

— Мао Аліно, ви їздили верхи у себе на Землі? — Запитала я зараз. Раніше в мене й гадки не виникало, що хтось не вміє їздити верхи. Але хто знає, на чому переміщуються на її батьківщині!

— Їздила! — трохи нервово обізвалась иномирянка. — На поні, коли ми в дитинстві з батьками їздили на кінну ферму. Мені сказали, що я чудово тримаюсь у сідлі!

— Вам потішили, — не стала приховувати очевидного, за що отримала два докірливі погляди від хлопців і один палкий  від брюнетки.

Знизавши плечима у відповідь на незрозумілу мені завзятість, я підштовхнула свого дейкара і поїхала дізнаватися, коли планується перша стоянка і де. 

Хлопці, супроводжуючи Аліну, повернулися в обоз.

Ілітіірі їхав ближче до голови обозу. Чоловік саме дістав із сідельної сумки шматок хліба з сиром, коли я порівнялася з ним. Якщо охоронець перекушує на ходу, то зупинка буде тільки на ніч.

Лейєр Сортран підтвердив мої думки. Але спочатку він розділив свою нехитру трапезу зі мною, відламавши по шматку все, що їв сам.

На ночівлю ми повинні були зупинитися на роздоріжжі, якраз перед тим місцем, де нам треба було повертати з головного тракту Дартуара на дорогу через Жахливий ліс.

— Як там твій головний біль? — посміхнувся найманець. Ми з ним легко перейшли на «ти» у розмові.

— Не все так погано. Дівча майже не завдає незручностей. Половину шляху мовчала.

— Спала, — хмикнув чоловік. — Розморило її в тряському возі та на м'якому матраці. А як прокинулася, то й висунулась.

— Так і висунулась, — зітхнувши, погодилась. — Розділиш зі мною воду? — Простягла свою флягу. Якщо ілітіірі поділився зі мною трапезою, то я не повинна залишатися в боргу.

— Іншим разом, Кіарію. Мені потрібно випити щось міцніше. Тобі не пропоную. Ти не з мого народу — не оціниш. Ось дивлюся на тебе і не зрозумію, хто ти за своєю суттю.