3...

–  Пепе, хочеш побачити, що ми змайстрували для тебе? – мої хлопчики з захопленням дивилися на названого дідуся.

–  Звичайно ж. Несіть сюди.

–   Ні! Ми зараз в вітальні зробимо виставку. Тільки ви не заходьте туди. Добре?

Мені хотілося від щастя засяяти, немов нова гривня. Я щиро пишалася досягненнями Славків. Нехай для когось вони і незначні, та для мене - вони найталановитіші та найрозумніші діти на світі.

Моя сліпа материнська любов не дозволяла дивитися на витвори мистецтва від синів тверезо. Бо тоді б я побачила не мій портрет, а якусь волохату зелену краказябру. Чому зелену, спитаєте ви. А тому що Мир любить динозаврів і, щоб портрет мами вийшов ще кращим, малював його в зелених кольорах.

А Свят мені на день матері подарував листівку з трьома … Хм… свічками. Так! То саме свічки з бантиками внизу, а не те, що озвучила моя мама, коли це побачила. Як пояснив автор цього шедевру – це символ їх любові до мене. Три мої вогники, що зігрівають навіть в найтемніші часи.

Про пластилінове кольє зі «смарагдами» із гравію від Яра, я взагалі мовчу. Бо цей ювелірний взірець витонченості та елегантності був невизначеного кольору та в коробочці, до якої його треба було трохи звинути… Добре, що коли я побачила цю красу, то перше, що спитала було «А що це?», а не «Хто приніс додому какашку?».

Всі ці прекрасні та неповторні речі займають своє почесне місце на поличці у вітальні, де скоро відбудеться показ подарунків для Жана. Не здивуюся, якщо частина виставки буде готова протягом того часу, що хлопці попросили на підготовку. Ех, де мої шість років? Прекрасний час, коли можна було робити такі подарунки від щирого серця і ними всі захоплювалися. Мама до сих пір береже деякі ще з мого дитинства. І мені щиро соромно за те, шо я там ліпила із підножного матеріалу.

Судячи з усього, хист до творчості у моїх хлопчиків від мене. Але ці їхні поробки, насправді, найпрекрасніші подарунки, що могли б тільки бути. Саме тому я їх збережу, як згадку про цей прекрасний час, коли мама для них була найголовнішою жінкою в житті.

–  Звичайно ж, - погоджуюся з ними, - Підготуйте подарунки, а ми тут побудемо, поки ви нас не заволаєте.

–  Тільки не підглядайте, - три дзвінких голоси зливаються в один.

–  Що ви? Справжні чоловіки завжди дотримуються свого слова. Ми будемо тут, - відповідає їм Жан П’єр.

Шкода, що в нашому оточенні не має когось, хто був би для них постійним взірцем мужності. Я ж, в свою чергу і міру своїх можливостей, намагаюся виховати їх гарними людьми.

Горобчики щасливі помчалися до своєї кімнати готувати експонати для виставки, а мама примкнула двері на кухню, де ми залишилися в очікуванні прекрасного.

–  Галка, нам треба серйозно поговорити.

–  Мамо, щось сталомся? Щось з твоїм здоров’ям? Це тому Жан П’єр так несподівано приїхав?

–   Галі, заспокойся. Я прилетів без попередження, бо хотів зробити несподіванку. До того ж мій візит в Україну був під питанням до останнього моменту.

–  Як це? Прошу, скажи мені, що з тобою все добре?

–  Галі, тобі треба було народитися італійкою, - зі спокійною посмішкою подивився на мене, - Заспокойся. Мені запропонували взяти участь у зйомках циклу документальних програм про війну до двадцятої річниці перемоги. Я хотів би запитати у вас з Олею чи можу використати історію вашої сім’ї, як основу для одного з епізодів?

–  Жан, я буду щасливою, якщо світ дізнається про подвиг мого батька.

–  Галочко… - мама з острахом дивиться на мене, - він має на увазі не тільки Колю. А і нас з тобою.

–  Так, я хочу розказати проте, який нелегкий шлях довелося пройти простим українським жінкам з дітьми, коли їм доводилося рятуватися від війни. І як їх життя склалося зараз.

Я ж нічого не могла вимовити. Мене ніби припорошило.

 Звичайно ж, я була не проти, щоб люди дізналися, як важко було молодій біженці в чужій країні з дитиною. Як вона ночами не спала, вчивши мову, щоб мати змогу влаштуватися на роботу. Як допомагала мені, переляканій і розгубленій школярці, влитися в нові реалії життя.

Але я не хотіла, щоб моя власна історія стала надбанням суспільства.

Не можу дозволити, щоб весь той бруд, що колись випав мені на шляху, знову з’явився в моєму житті. В першу чергу, щоб не скривдити своїх синів. Вони вже точно не заслужити того, щоб їх обговорювали чи осуджували за гріхи батьків.

–  Жан П’єр, а можна якось без детального розбору подальшого життя? Можна ж просто розповісти, як було тоді, а потім показати, як зараз?

–  Ні. Що ти? В цьому ж весь сенс, щоб освітити весь шлях. Щоб показати, реальний життєвий досвід, а не казочку про «все саме до рук прийшло».

Я добре розуміла, його наміри, але не могла дати свою згоду.

–  Галі…

–  Галю… - мама починає говорити одночасно з Жаном П’єром і він поступається їй, - може вже час? Не треба боятися. Ти ж нічого не зробила.

–  Ні, мамо, це все одно буде обговорюватися. Ти можеш прийняти участь у зйомках. Я розумію, як для тебе важливо вшанувати пам’ять тата. Але я не можу дозволити, щоб моїх дітей хтось скривдив. І не дивіться так на мене. Вистачить оголосити, що вони ростуть без батька і одразу знайдуться «добрі» люди, що почнуть самостверджуватися за їх рахунок.