3. Галина. Пепе

Як тільки ми з хлопцями повертаємося додому  нам на зустріч виходять мама з гостем. 

– Пепе! – радісно закричали в один голос горобчики і кинулися обіймати свого названого дідуся.

Жан П’єр франзузький журналіст,  котрого врятував мій батько на війні. Він з групою військових трапив під ворожий обстріл біля кордону в маленькому селі. Майже всіх цивільних було евакуйовано напередодні,  тож коли пролунали перші постріли і вибухи наші швидко зайняли позиції. На жаль одна з ракет трапила в будову школи де ховалися кілька добровольців і Жан П’єр.  Стіна яка обвалилася поховала під собою журналіста. Один з добровольців встиг подати сигнал і мій тато кинувся на допомогу. 

Він не любив згадувати війну. Про подвиг ми дізналися коли на його погреб приїхав врятований ним француз. Він спеціально вивчав українську мову, щоб особисто подякувати героєві за своє спасіння. Та не встиг лишень на кілька днів. Просто одного ранку тату не прокинувся.

Це було для нас справжнім ударом. Мама була невтішна, адже не уявляла свого життя без коханого Миколайка. В одну мить вона постаріла на кілька десятків років, немов з чоловіком вмерла частина її самої.

Жінка, що відважно пережила початок війни, що була змушена зі мною втікати до Франції, де вивчила французьку та працювала ночами, щоб утрися на ногах і ні від кого не залежати. Жінка, що повернулася до коханого чоловіка, як тільки дізналася, про його поранення, піклувалася про нього, допомагала знову стати на ноги. Ніщо її не зломило. Ніщо, поки жив тато.

В той день, на погребі, коли до нас підійшов Жан П’єр, вона вперше заплакала. Натягнута струна не витримала і лопнула. Сльози лилися рікою, а незнайомець з сивими скронями на ламаній українській намагався її заспокоїти.

Звичайно ж, моя мама не та людина, що буде сидіти, склавши руки. Вона пішла вчитися на кравчиню і з часом відкрила власне невеличке ательє. Але блиску в очах вже не було.

Перед моїм від’їздом до Франції на стажування мені довелося піти з нею до психолога, щоб впевнитися, що з нею буде все в порядку. Я не знала, як вона перенесе самотність. Та виявилося, що у моєї, ще зовсім молодої та привабливої мами, є залицяльник. Таємний тільки для мене. Бо вона не хотіла мене травмувати такою новиною.  

П’ять років. Невже вона думала, що я бажаю їй провести все життя в траурі за батьком? Ні, звичайно ж. Я була рада, що після п’яти років, вона нарешті зустріла людину, що зможе повернути їй посмішку.

Та коли я повернулася додому, то дізналася, що спільне життя їм не підійшло, а я так і не познайомилася з тим маминим залицяльником. Зате виявилося, що щороку приїжджав Жан П’єр, просто мама не знала, як мені про це сказати, бо боялася, що я щось не так зрозумію. А відколи народилися мої горобчики, то його приїзди стали частішими. Він став невід’ємною частиною нашої сім’ї, а ми – сім’єю,  якої в нього ніколи не було.

– Мамо, пепе приїхав! – три маленькі урагани пронеслися повз мене. - Bonjour grand-père Jean Pierre.

–  Bonjour, mes adorables garçons. – привітав

–  Славки, спочатку треба перевдягтися та вимити руки, а вже потім будете ганяти тут.

– Галино, вітаю. Ти стала ще красивішою від нашої останньої зустічі.

– Дакую, Жане. Ти теж, я подивлюся, не збираєшся старіти. Зізнавайся, ти знаєш секрет вічної молодості? – я завжди жартую, щодо його вигляду, бо в свої шістдесят з копійками він виглядає на 45.

– Галі, ти ж знаєш…

–  Так, так. Ти виграв в генетичну лотерею. Та мені все ж хочеться вірити, що є якийсь чудодійний засіб, що позбавить мене від цієї краси, - я посміхнулася, підкреслюючи кілька мімічних зморшок.

–  Галка, ти маєш тільки одну зморшку. Та й ту на сра…

–  Мамо, не починай.

Так жартуючи та сміючись, ми пішли на кухню, де на нас вже чекав обід, судячи з усього, приготований не мамою. Якщо сирний суп ще можна було б, з великим натягом, приписати її авторству, то крем-брюле – це вже точно шедевр нашого гостя.