1....

Візит до дядька додав мені трохи хоробрості.  Заява з результатами обстеження травми залишили у нього, але поки що не пускаю в хід. Це буде моя страховка. Літня пані криміналіст зробила кілька знімків та навіть коротке відео, а також додала власне заключення. Власне, його копію і лікарняний я збираюся передати Оленою.

Коли всі формальності в відділі поліції закінчено, іду в бік дитячого садка.  Ще рано забирати дітей,  але саме зараз мені конче потрібно їх побачити.  Про всяк випадок телефоную до виховательки, щоб уточнити час прогулянки.  Коли вже входжу на територію закладу, добре,  що перепустку не забула в тій катавасії, бачу своїх горобчиків.

Моя потрійна доза щастя. 

Вони, одразу помітивши мене,  несуться на зустріч.  Вже вкотре думаю про те,  що мені потрібно більше рук, щоб можна було обійняти одночанр своїх дітей.

Вони весело щебечуть про свої досягнення,  малюнки, що будуть на виставці, про те,  як весело було їм з Андрійком. Світлана Андріївна теж хвалить їх. Та я і не здивована. Вони ж мої маленькі джентльмени.

Як згадую, як шість років тому молилася над їхніми кюветами, як плакала, коли бачила їх підключеними до всіх тих апаратів та датчиків. Вони ж у мене недоношені.  Кесарів розтин на шостому місяці через загрозу відслонення плаценти.  Такі крихітні, з прозорою шкірою, не могли навіть самостійно їсти. Скільки часу я провела, розмовляючи з ними, розповідаючи про те,  як я їх кохаю і як чекає на них бабця. І не могла навіть  слова витиснути з себе про їх батька. Навіть тоді.

А зараз? Вони ніколи не питали про свого тата. Немов розуміють, що для мене це все ще відкрита рана. Пам’ятаю, як одного разу вони прийшли з садочку, де в той день було свято для татусів. Мої маленькі діточки. Вони притулилися до мене з бабусею і сказали, що відтепер вони будуть дбати про нас і захищати,  бо вони – чоловіки. Я плакала від щастя і дякувала долю за них.

Відпускаю їх, поцілувавши в носики, і обіцяю ввечері піти з ними до дитячого кафе. Може завтра влаштувати родинний день і провести його всім разом? Коли ще випаде така нагода.

Як тільки виходжу на тротуар телефон сповіщає про вхідний дзвінок. Неідентифікований номер. І, судячи з усього,  хтось не розуміє, що я не збираюся брати слухавку.  В мене давно вже нелюбов до такого виду абонентів.  Адекватні люди не приховують свій номер телефону. 

Після третього пропущеного виклику приходить повідомлення. На головному екрані висвітлюється.

«В тебе година, щоб з’явитися на роботі»

І все. Ні тобі «Добрий день», ні «До побачення». Та я навіть не відкриваю, щоб не позначилося як прочитане.

За хвилю знову чую мелодію вхідного.  Та цього разу дзвонить Олена.

-- Алло. Слухаю.

-- Галина Миколаївна,  тут така справа... – по голосу чути, що дівчина хвилюється.

-- Сікорка, не мнися і каже нормально,  що сталося.

-- Добрий! День!  Галина! Миколаївна! – виділяє кожне той, кого напевно я не бажаю слухати. Але ж, мать його... він мій шеф. Поки що.

-- Добрий день. 

-- Щось, судячи з голосу та галасу навколо,  ви не дуже хвора. Тому я хочу почути поважну причину вашої відсутності та не бажання брати слухавку,  коли до вас начальство телефонує. 

-- Завтра Олена вам передасть папери, тож зможете особисто дізнатися причину. А те, що не відповіла на дзвінок,  так то я не знала, що то ви. Думала, що якісь шахраї.

Викуси.

-- Мені байдуже.  Ви керівник фінансового відділу,  тож мусите бути на робочому місці.  У вас залишилося 45 хвилин.

-- У мене залишилося ще два з половиною дні. Тож вибачте, але мені вже час. – відключаюсь,  поки ще є сили тримати себе в руках. 

Та не довго музика грала. Не встигла сховати телефон до сумки,  як екран знову засвітився від вхідного.

«Яремчук». Що ж, дзвінок від нього я навіть під час кінця світу не зможу проігнорувати.

-- Добрий день,  Павло Іванович. 

-- Добрий, Галино Миколаївно. Чи можу дізнатися,  що сталося? Ви захворіли?

-- Нажаль ні. Не хотілося б по телефону... Але, все одно, раз ви вже зателефонували.  Справа в тому,  що вчора на мене було скоєно напад, тому сьогодні я їздила до поліції, щоб подати заяву.

-- Господи, Галино. Все добре? Ти знаєш хто на тепе напав?

-- Ні, я не встигла роздивитися його обличчя.  Але, думаю,  на відео реєстратора він засвітився. 

-- Я зрозумів.  Якщо тобі буде потрібна допомога,  то не соромся зателефонувати до мене.  І можеш відпочити до кінця тижня.

-- Дякую,  але мені вистачить і ці три дні.

-- Не сперечайся. В тебе зосталася не використана відпустка, тож можеш цей тиждень побути вдома з дітьми. Зараз наказ підготуємо. Але з понеділка ти мусиш бути в праці, щоб передати всі справи. 

-- Добре,  Петро Іванович.  І дякую.

-- Та не має за що. До понеділка. 

-- До понеділка.  Всього найкращого.

Як то кажуть,  нема нічого поганого,  що б на добре не вийшло.  От і в мене,  не дивлячись на деякі обставини,  зявився час для себе коханої та своєї родини.

Я певна на сто відсотків,  що Дмитро дуже швидко дізнається про те, що я сказала його дядькові.  Нехай подякує,  що не вказала на нього пальцем. Рх, який би скандал був.

Я вже бачу заголовки таблоїдів «Харасмент в перший день на новій посаді: як розважаються мільйонери». Оце була б сенсація.

Але я ж, ніби то, добра. Та й в додатку, це може зачепити мою родину. Тому з чистим сумлінням відкидаю цю ідею. Але Арсеньєву про це знати не обов’язково.  Нехай ходить і озирається бо бумеранг може прилетіли в будь-який момент.

Відчиняю двері квартири своїм ключем і чує як з кухні доноситься тихий сміх. У нас гості, а я ні сном ні духом. Судячи зі взуття на килимку – це чоловік. Тихенько виходжу і замикаю двері. Ну що ж, давно хотіла посидіти в якомусь затишному кафе. Якраз одне таке нещодавно відчинилося біля нашого дитячого садка. 

Хто там чекав на знак від долі? Ось він! Не відкладай на потім, а зроби це зараз.  Навіть якщо мова йде про звичайне пригощання себе смаколиками. Хто я така, щоб йти проти долі? До того ж,  останнім часом забагато стресу у мене в житті,  тож маленьке перезавантаження не зашкодить.