1....

Мною так теліпає, що я ледве трапляю додому. Вперше за довгий час мені хочеться вити від розпачу. Весь мій бойовий настрій зник в нікуди. А все це через те, що в моєму житті знову з’явився той, кому колись повірила і відкрила своє серце. Боляче.

Але мушу трохи заспокоїтися, бо не хочу лякати дітей. Вдавати щасливу посмішку не має сил, тож сьогодні мама прийшла з праці страшно стомлена. Намагаюся дістати тремтячими руками ключі від мешкання як двері відчиняються.

На порозі стоїть моя мамуся і з подивом дивитися на мене. Вона розуміє без слів, що я зараз не в стані нормально функціонувати. Мовчки пропускає мене всередину.

-- Хлопці пішли до товариша в гості. Хотіли зостатися там на ніч. Тобі Андрійкова мама не могла додзвонитися.

-- Мамо... – це все що в стані вимовити, як ридання накривають мене з головою.

Мені погано. Я відчуваю себе слабкою і безпорадною і це мене вбиває. Чому я мушу це все знову переживати?

Біль роздирає грудну клітку і змушує легені палати вогнем. Я навіть не помічаю, як опиняюся в ванній кімнаті і стаю під опаляюче гарячий потік води. Мені треба змити з себе весь той бруд, що залишився від його дотиків. Хочеться зняти шкіру і випрати в пральній машинці. Тру мочалкою майже до крові і весь час не можу стримати сліз.

Ненавиджу його. Ненавиджу Францію. Ненавиджу себе.

Все як в тумані. На плечі лягає м’який пухнастий рушник.

-- Поплач, доню. Не тримай це в собі. Я задзвонила до Світлани і сказала, що ти дозволила хлопцям зостатися в Андрійка.

-- Д-д-дякую, ма-а-а-амо.

Слова тонуть в новій порції сліз. Непомітно для себе засинаю, поклавши голову мамі на коліна. Немає жодних сновидінь, тільки рятівна тиша і всепоглинаюча темрява.

Прокидаюся від несподіваного гуркоту на кухні. За мить у дверях вже стоїть занепокоєна мама.

-- Галка, вибач. То горнятко вислизнуло з рук.

-- Нічого страшного.  Мені і так час вставати до праці.

-- Я тут телефонувала до Аллочки, вона сказала,  що випише тобі три дні хворобового.

-- Мамусю, - знову починаю плакати,  - ти в мене найкраща. А де хлопчики?

-- Я вже зі Світланою відвела їх до садочку. Там чергова група на годину раніше починає приймати дітей.

-- Що б я без тебе робила? Ти мій янгол охоронець. 

-- Ні, серденько,  я твоя мама. Тож давав зараз снідати, а потім розповіси, що вчора сталося.  Бо вчора я ледве поліцію не викликала через твій стан та ті синці.

Я дивлюся на передпліччя і бачу фіолетовий слід від долоні. В голову приходить думка, що треба справді піти до поліції, щоб там задокументовали це. Я мушу мати якість докази, бо зараз насправді починаю боятися за себе та свою родину. Не відомо , що ще прийде в ту скажену голову.

-- Добре,  мамусю. Але в першу чергу я мушу зателефонувати до праці і попередити, що мене не буде кілька днів.  А ще, - дивлюся на свою руку, - можеш попередити дядька, що я під’їду до нього сьогодні, як він матиме час, звичайно.

Мамин двоюрідний брат Михайло працює в поліції слідчим,  а його дружина Алла в місцевій поліклініці сімейним лікарем. Я не раз жартувала,  що для повного щастя нам бракує в родині кілера.

Мама виходить з кімнати,  щоб зателефонувати до кузина, а я набираю номер фінансового відділу. Добре,  що робочий процес налагоджений так, що кілька днів моєї відсутності не становитиме жодної проблеми. 

На моє щастя відповідає мені Олена.  Дівчина досить спокійно сприймає новину про мою відсутність. Обіцяю їй, що на випадок форс мажору буду на зв’язку.  А ще прошу її під’їхати до мене після праці. Бо хочу сказати про своє звільнення і про те, що її кандидатуру буде розглянуто на мою посаду.  А це не телефонна розмова.

Закінчивши,  іду до кухні.  Вчорашні пиріжки і кава вже чекають на мене.  Мимоволі починаю посміхатися. Які там вівсяномлинці і авокадо. Ось це справжня феєрія смаку і взірець здорового харчування.  Бо коли після їжі ви не відчуваєте себе хоч би трошечки щасливішими, то значить,  що це не відноситься до здорового способу життя.  А от пиріжки з капустою та шкварочками... Ммммм...

-- Галка, я домовилася з Мишком.  Він буде чекати тебе у відділі на дев’яту.  Тож їж спокійно.

Намагаюся подякувати з повним ротом. Виходить погано тому просто махаю головою в знак згоди.

Мама лагідно посміхається  і дає мені цукерку каракум. Зовсім як в дитинстві.  Вона мене обіймає,  відганяючи всі страхи та сумніви.

-- Мам, мій новий шеф... Дмитро. Той самий.