1. Галина. Зустріч з минулим.

Мене звати Галя. Або Галка, як каже мама. Галина Миколаївна, як до мене звертаються колеги. Галюсік мене називає сестра. А ще ...

-  Галюн...- летить мені в спину голос, котрий я не чула вже 7 років.

І ще б стільки ж не чула. Бо без нього було набагато краще.

Дві години тому

-- Ма, ти не бачила де ключі від автівки?

Я, як навіжена літаю по квартирі. Сьогодні наша компанія змінює керівництво, тож я маю бути на робочому місці не просто вчасно, а на кілька годин раніше. Адже, як керівник фінансового відділу, мушу перевірити ще раз всі «буковки-циферки». Так на звіт мого помічника в серцях сказав генеральний і якось то прижилося.

Але конкретно в цей момент я вже мушу бути на півдорозі, а я навіть до дверей не дійшла.

-- Ма!?

-- Та не мамкай! – летить мені в спину. – Очі роззуй! Висять на гачку.

-- Дякую, мамусю, - цілую її в щоку і лечу на всіх парах до парковки.

Сьогодні я вперше їду на межі дозволеної ПДР швидкості. Зазвичай я, так званий, святковий водій. Тобто їжджу так, немов тільки в велике свято сідаю за кермо. А зараз мчу майже 50 на годину.

Та я Шумахер в спідниці. Справжня бунтарка, що балансує на межі закону.

Сміюся з власних думок, під’їжджаючи до свого паркового місця. О, так, ідеальний заїзд з першого разу. Та я в ударі. Просто богиня на РІО. Скромність – то моє друге ім’я.

Підіймаюся на свій поверх і бачу, що мої вже всі на місцях. Інакше і не могло бути, бо то тільки в фільмах головну роль грають дизайнери та маркетологи. Бо всім здається, що то ж таке романтичне, оригінальне. Що нарада директорів проходить у вигляді мозкового штурму та підбиранням нестандартних лайфхаків, щоб всіх вразити та заробити сто тисяч мільйонів.

Правда ж така, що то все фігня. Всім до одного місця, якого кольору лівий куточок буклету, якщо цифри не сходяться. Я не знецінюю працю інших, просто констатую факти.

Мій попередник був фанатом своєї роботи, фінансовий геній,  і не раз був творцем справжнього дива. Саме завдяки йому наша компанія розширилася та вийшла на міжнародний рівень, бо гендир без свого бойового товариша нізащо не ризикнув би. І саме він навчив мене всім премудростям фаху. Добре, він і ще десятки викладачів в університеті.

Але той сентименталізм зараз не доречний. Кращим визнанням для мого наставника буде ідеально виконана робота.

-- Так, діточки, сьогодні у нас напружений день, бо ми не знаємо хто саме прийде на наші голови.- не старіючий жарт, бо представлення нового генерального буде поверхом вище. – Беремо себе в руки і ще раз перевіряємо всі звіти. Не приведи С1, ми десь напортачили. Я застрелюся, а потім вас повбиваю.

-- І вам доброго ранку, Галина Миколаївна! – з усіх боків донеслося привітання.

-- Олено, зроби мені кави. І передай шефу, що я вже на місці.

-- Добре. Галина Миколаївна, там вчора Петренко з третього приходив, вимагав, щоб його документи я дала вам одразу до підпису. – дівчина запнулася і перелякано глянула на мене.

-- Щось не так? Я ж сказала, що нічого не підпишу, допоки не скінчиться сьогоднішня нарада. Що там таке терміново-невідкладне?

-- Ви будете сміятися. Або лаятися.

-- Головне, щоб не плакала. Показуй вже.

 -- Ось і ось, - дає мені кілька аркушів з таблицями та графіком закупок. – Ви не на суми дивіться, а на позиції.

-- Ой, не можу! – я таки починаю сміятися,- Цей оригінал серйозно вирішив зробити працівникам на річницю фірми зробити подарунки... Кхм... Назвемо це ... масажери.

Олена дивитися на мене і робиться червонішою за власну помаду. Якби я не була минулого понеділка на планьорці, де цей унікум, а в реальному світі – в.о. начальника відділу маркетингу, запропонував заохочити колектив до більш плідної праці. Тоді він розповідав про важливість «пряників», хоча зараз в списку закупівель я бачу батоги. Батоги, кайданки, рольові костюми і... масажери. Ті, що вісімнадцять плюс.

Я не ханжа, не маю нічого проти таких забавок. Але це справа особиста. Якби мені хтось зробив такий подарунок, то у відповідь дістав би позов до суду за домагання. Тому, не зволікаючи, відправляю всі ці папірці до коша на сміття. Навіть не хочу витрачати на це  час. Є більш нагальні питання.

Зміна генерального не була для нас несподіванкою. Ще рік тому він попередив, що піде на заслужений відпочинок. Всі думали, що його наступником буде син. Але той розвернувся м’яким місцем і поїхав до Франції кіно знімати. Що ж, творчі люди теж потрібні. До того ж, він пригрозив, що доведе компанію до банкрутства, якщо батько його змусить зайняти його місце. Тож претендента на посаду генерального вибирали вже акціонери. І вибрали.

Ще місяць тому стало відомо, що це досить молодий «геній бізнесу». Все, що про нього вдалося дізнатися, це те, що вчився в Могилянці, працював за кордоном, набрався досвіду на керівних посадах. А зараз повернувся на батьківщину. Ну і бонусом, звичайно ж, він племінник генерального.

Як то кажуть, що в родині то не згине.

Перевіривши в черговий раз всі звіти, беру теки і піднімаюся в конференц-зал. І чому ми не в кіно? Зараз би запнутися об повітря і впасти в обійми якогось красунчика мільйонера. Ех, де мої наївні 18 літ...

Сідаю на своє місце і чекаю, закинувши ногу на ногу. Є в мене дурна звичка, я коли нервую, то гойдаю стопами. От і зараз ловлю себе на тому, що знову розхитую своїми лабутенами.

Стоп, Галино, ти молодець! Ти справишся.

Та й взагалі, чого я нервую? То ж лишень нове начальство. Скільки я тих начальників різнокаліберних пережила. І цього переживу. Та й взагалі, мені, матері трійні, гріх чогось боятися. Виключення лише для ротавірусу. Знову починаю сама до себе посміхатися.

-- Галя, глянь. Ідуть. – штовхає мене в бік Алла Іванівна, - Шкода, що такий молодий. Але зате в тебе є шанс.

Я піднімаю очі і бачу як до зали підходить шеф зі своїм племінником. Високий, гарний, чимсь схожий на одного голівудського актора.