Розділ 12

Пауза затягується, внутрішня напруга зашкалює. Я чекаю, затамувавши подих.

Ось зараз він спитає, що я маю на увазі. Я відведу з обличчя волосся, подивлюся йому в очі, і будь що буде. Так, я трохи заревана, але не думаю, що червоний ніс змінив мене до невпізнання.

— Хм... Ну нарешті ти почала мислити в правильному напрямку, Олено, — повільно промовляє Артем, і я ціпенію. Що?.. — Я вже практично поховав надію, але ти мене тішиш. Все вірно, тепер татко дівчаток я. І нарешті ти зрозуміла, що фіктивний шлюб для тебе такий самий вихід, як і для мене. У нас тут у кожного своя вигода. Я допоможу тобі з громадянством, а ти візьмеш на себе мою маму. Мої юристи вже займаються розлученням, ми з Владою сьогодні з'їжджаємо з готелю... — і потім без жодного переходу шепоче голосом, що зривається на хрип: — Ммм, яке у тебе волосся, просто відпад...

Цей голос звучить прямо над моєю маківкою. Артем нахиляється низько-низько, шумно втягує повітря біля самого скроні, а потім буквально на секунду топить обличчя в моєму волоссі. Бурмоче «вибач, не втримався», різко піднімається і швидким кроком виходить із кабінету.

Я не встигаю отямитися. Куди він? Адже я сказала правду! Відкрилася йому. А він вирішив, що я лише даю згоду стати фіктивною дружиною...

І ще це його «вибач, не втримався». Що це означає?

Ні, Олено, не смій! Більше ніяких фантазій. Тільки не про Артема. Згадай, як довго ти його не могла розлюбити. Як таємно мріяла, що він випадково зустріне тебе з коляскою. Побачить, як його доньки грають у пісочниці. Або як вони смішно одне за одним дріботять по доріжках парку. І коли ти нарешті впоралася з цим руйнівним почуттям, ти готова знову зануритись у нього з головою.

Чи... не впоралась?

Сиджу на підлозі, приголомшена і засліплена цим відкриттям.

Весь цей час, з того самого моменту, як Асадов переступив поріг готелю, я ховалась не від нього. І тікала не від нього. І навіть не від своїх спогадів.

Я намагалася сховатися від себе.

Бо нічого не минулося. Нічого не переболіло і нікуди не зникло. Я так само кохаю Артема. І мені абсолютно байдуже, в чому він одягнений, у робочому комбінезоні чи в костюмі, на який не вистачить всіх моїх заощаджень, включаючи гроші на рахунках у доньок.

Наших із ним доньок.

Схлипую та накриваю руками голову.

Ну чому я така дурепа? Адже я йому ніколи не була потрібна. Йому навіть згадувати про мене неприємно.

«У вас бували в житті моменти, про які хочеться забути назавжди?»

Як не дивно, тут я розумію Артема. Колись у дитинстві я прийшла додому до однокласниці і побачила у неї фосфорну бусинку. Вона світилася в темряві і здавалась мені справжнім дивом. Моя рука сама стиснулася і поклала бусинку в кишеню.

Два дні мене мучила совість. Я ледве дочекалася понеділка, прийшла до школи і підкинула бусинку однокласниці до портфеля. І з того часу не могла ні дружити з нею, ні просто спілкуватися, вона так нічого й не дізналась. А мені було дико соромно перед нею, хоч винна була тільки я.

Ось так і для Асадова наші відносини виявилися тією самою фосфорною бусинкою. Вкраденою, а потім підкинутою мені як компенсацію грошима на карті.

Він ніколи не зможе мене покохати, а я його так і не розлюбила.

Встаю з підлоги, пригладжую волосся. Витираю паперовими серветками обличчя.

Відкриваю ноутбук та дивлюся на екран. Я нізащо не витрачу жодного долара ні на яку пластику. У мене три дочки, мені треба думати про їхнє майбутнє.

Але якби... Якби була така клініка, в якій роблять операції на серцях закоханих дуреп, я пішки б туди пішла. Хоч до Кореї, хоч до Туреччини, хоч до Таїланду. Жодних грошей би не пошкодувала.

Якби тільки там змогли вирізати із мого серця Артема Асадова. Без залишку. Навіки і назавжди.

Тільки немає у світі таких клінік. І лікарів таких немає. Бабуся казала, що час лікує. Може й лікує, але не мене. І не від Асадова.

Видаляю історію переглядів та вимикаю ноутбук. Жаль, що людський мозок не можна так само вимкнути. Видалити історію своїх дій із душі та із серця. Дуже шкода...

Дивлюся на телефон — повідомлення від містера Річа.

Зображення з каблучкою: «Все минає, минеться і це».

Я навіть ахаю тихенько. Ми іноді перекидаємось повідомленнями, особливо якщо він у від'їзді. Але щоб ось так у саму точку!

І відразу приймаю рішення: я подзвоню йому і спитаю поради. Він мій єдиний друг. Навіть якщо він не зможе допомогти, я знаю, він обов'язково щось порадить. Скільки разів його поради мене рятували.

Витираю очі та посміхаюся.

Звісно минеться. Хіба можуть бути варіанти? І хіба вони особисто в мене є?..

***

По-хорошому дівчину не завадило б заспокоїти, але Артем і так досить втратив часу, коли не зумів з собою впоратися і зарився в її приголомшливе волосся. Таке у своєму житті він бачив лише одного разу. У тієї, що забув і не хотів згадувати.

І тепер ось знову встряв.

Об'єктивно, у Златки волосся теж було гарне — довге і густе. Та з Поганою дівчинкою все одно ні в яке порівняння...