Розділ 10

Відчайдушно бігаю по кімнаті, висуваю ящик за ящиком, сподіваючись знайти рятівний засіб. Шапки-невидимки у мене немає, перетворитися на якийсь час на мишку чи пташечку я теж не можу.

Погляд падає на упаковку з корейською тканинною маскою, якими я недавно почала користуватися. Мені її порадила Марія. Дуже хвалила, я згодом почитала в інтернеті відгуки. Там теж усі хвалили.

Але для мене головна їхня перевага в тому, що ці штуки прості у використанні. Розірвати упаковку та наклеїти маску на обличчя. Все. В мене вічно на себе бракує часу.

Зате тепер я врятована!

Розриваю упаковку, дістаю виріб і здивовано дивлюся на один-єдиний отвір. Хм, даремно я вирішила поекспериментувати і змінила виробника.

Гаразд, хай це буде для рота. Хоча для рота воно надто кругле. Ну, може це для тих, хто підкачав губи? Може. А де отвори для носа та очей? І навіщо тут «вуха»?

Чую у коридорі голоси і гарячково нишпорю в косметичці у пошуках манікюрних ножиць. Потім з'ясовуватиму, що і до чого. Значить, мені, як завжди, пощастило, трапилася бракована маска. А вуха теж треба зволожувати, корейці не дурні, знають, що роблять.

Швидко складаю маску впоперек і вирізаю отвори для очей. Потім ромб для носа. Тут мені нема рівних, я можу це робити на швидкість. Троє дітей, а ще й дівчаток, найкращий спосіб стати професійною вирізальницею масок та сніжинок.

Швиденько приліплю маску на обличчя. Губи незручно згортаються в трубочку, але ж не віддирати її тепер, щоб збільшити отвір. Раніше треба було думати.

Для мого обличчя маска явно завелика. Чи це у мене обличчя замале? Начебто було звичайне, принаймні я нічого такого не помічала. Бракувало тепер почати комплексувати. Напевно просто взяла не свій розмір.

Роблю кілька глибоких вдихів-видихів та виходжу з кімнати. Асадова ніде не видно. Тишу підриває переливчастий дитячий сміх, йому вторить низький хрипкий баритон. Крадусь коридором до дитячої кімнати, прислухаюся.

Так і є. Він уже там. Проник до нас як отруйне повітря. Навшпиньки відходжу від дверей і пробираюся в кухню, де бабуся щосили гримить посудом.

— Навіщо ти його покликала, ба? — говорю з докором, заходячи до кухні.

— Він допоміг мені викликати таксі та завантажити мішки, — не повертаючись, відповідає бабуся. Вона миє овочі у мийці. — Краще допоможи нарізати салат.

— Повний готель співробітників, — бубоню, стаючи поруч, і беру ніж. — Не мала кого попросити?

Бабуся повертається, щоб відповісти, і бачить мене.

— А! — кричить вона і з жахом відсахується. — Хто це?

— Бабусь, так кричатимеш, нас звідси виселять, — намагаюся її заспокоїти. — Це я, а на мені маска для обличчя. Ти не впізнала мій голос?

— Господи-Боже, твоя воля — хапається вона за серце, — хіба це маска? Це страх та жахіття.

— Вона просто тілесного кольору, — відповідяю примирливо, — тому моторошно виглядає. Це інший виробник, я вирішила його спробувати.

— Це добре, що ти вирішила попорати себе, — хвалить бабуся. — Артем такий привабливий хлопець! Тільки не тримай її довго, не доведи Господи він тебе в ній побачить.

— Я її взагалі-то не збираюся знімати, бабусь, — відповідаю, кромсаючи помідори, — тим більше не збираюся для нього чепуритися. У нього є дружина, нехай нею милується.

Бабуся нічого не каже, лише підтискає губи. Ми швидко накриваємо стіл у вітальні, і я йду в дитячу кликати всіх до столу.

Відчиняю двері і застигаю на порозі з відкритим ротом. Подумки відкритим, у реалі це зробити заважає маска.

Асадов сидить на підлозі за іграшковим столом, розкидавши свої довгі ноги в джинсах з обох боків. Перед ним стоїть тарілка із пластиковою куркою та лялькова чашка із блюдцем. На стільчиках сидять дівчатка та іграшковий динозавр Максиміліан, бусинкам його подарував містер Річ.

Максиміліан інтерактивний, у нього на морді та боках стоять датчики, які реагують на торкання рук. Він може гарчати, клацати зубами, рухати головою, хвостом та лапами.

Тепер з'ясовується, що динозавр ще може пити чай із Асадовим.

Дівчатка навперебій базікають, смикають Артема за рукави сорочки, той блаженно мружиться, відкинувшись на стінку шафи. Загалом, по-людськи за столом поводиться лише динозавр.

— Ходімо обідати, — кличу я і, схаменувшись, додаю: — Доброго дня, пане Асадов.

Артем повертає голову і ціпеніє, вп'явшись пальцями в стіл.

— Ой, мамо, це в тебе що? — Доньки підбігають до мене і обхоплюють за ноги. — А чи можна й нам таке?

Асадов з жахом скидається, але не каже ні слова. Піднімає руку і махає перед носом, наче проганяє видіння.

— Що таке, пане Асадов? Ви оніміли? — цікавлюсь безневинно. — Яке щастя... Вибачте, хотіла сказати, яка невдача!

— Я хотів спитати, — видає він нарешті сипло, — де ваші вуха, міс Хелена? І що ви знову творите зі своїм обличчям? Я думав, вас катували.

Хапаю себе за вуха. Все на місці. Вони просто сховані під маскою.

— Не лякайте мене, пане Асадов, що за дрімучість? Це експрес-догляд, корейська зволожуюча маска для обличчя на основі тканини. Ефект дивовижний, дуже рекомендую.