Розділ 7

Простір начебто розколює на частини.

Я закриваю руками вуха і заплющую очі. Жахливо боюся грому, та не кидатися ж на шию Асадову, щоб він мене захистив.

А хотілось би...

Раптом зі стукотом розорюються стулки, і у вікно вривається вітер, просочений електричними розрядами. Ми з Асадовим не змовляючись кидаємось до вікна.

— Ви завжди залишаєте вікна відчиненими? — питає Артем, і я озираюсь. На сусідній опорі висить робоча куртка нашого сантехніка Йонаса.

— Мабуть, Йонас забув закрити, — бурмочу, ховаючи незручність, — сьогодні за планом профілактичний огляд.

Асадов кривиться, але мовчить. А я подумки вже влаштовую Йонасу рознесення за незачинене вікно. Обов'язково влаштую, але потім. Поки що повертаюся до Артема, який з цікавістю оглядає водопровідні труби.

— Ну що, пане Асадов, ви бачите, що з комунікаціями в нас повний порядок, — кажу, витримавши достатню паузу. — Ви програли. Тож тепер ваша шлюбна ніч це виключно...

Завмираю мене на півслові, бо прямо на моїх очах куртка Йонаса спалахує і в одну мить опиняється охоплена вогнем. Я навіть не встигаю зрозуміти, як це сталося.

Язики полум'я облизують стіну і підлогу, дістаються стелі, і я дивлюся на них як зачарована.

Асадов матюкається крізь зуби, відштовхує мене вбік і кидається до опори.

— Вогнегасник, швидко! — кричить мені і вихоплює з моїх рук розвідний ключ.

Що він робить далі, не бачу, бо мчуся за вогнегасником. Ми стільки разів проходили інструктаж з пожежної безпеки, тому мої дії досить відпрацьовані.

Хоч руки й трясуться як при лихоманці.

Біжу назад. Асадов своїм дивовижно дорогим піджаком намагається збити полум'я з куртки, яку він скинув на підлогу. А звідусіль із труб вистрілюють струмені води.

— Давайте я, — кричить Асадов і вихоплює в мене вогнегасник.

Пластир відлипає від мокрої шкіри. Віддираю його і витираю лоб і щоки ліктем.

Взнає так взнає. Це такі дрібниці порівняно з тим, що тут діється.

Дивлюся на Артема, його обличчя все в чорних розводах, як у кочегара. Перевожу погляд на свої руки і розумію, що в мене обличчя не краще.

Мені хвилини здаються годинами, але вогонь виходить загасити досить швидко. Поглядом, сповненим розпачу, окидаю приміщення. Частина стіни та стелі в чорній кіптяві, на підлозі щільний шар піни.

І ми з Артемом теж у кіптяві та піні. Мене зараз бабуся з дітьми не впізнали б, не те, що він.

— Я перекрию воду, — хрипко каже Асадов. — Де тут вентиль?

Слабо змахую рукою, він іде піною, як снігом.

— Артеме, — кличу жалібно, коли він повертається, — що це було? Полтергейст? Чи магія?

— Не кажіть дурниць, — морщиться він, нахиляється і обережно розгортає обгорілу куртку Йонаса. Мимоволі відмічаю, що якість нашого спецодягу на висоті. Від неї ще щось лишилося.

Артем оглядає колишні кишені і витягає довгастий циліндр, такий же закопчений, як ми з ним.

— Ну, я приблизно це й припускав.

— Що це? — витріщаюсь на циліндр.

— Вейп. Механічний мод. Бачите він без акумулятора?

— Бачу. І що це значить?

— Зараз, — Артем дістає з іншої кишені шматок обвугленого дроту. — Що ж, зрозуміло.

— А мені не зрозуміло. Поясніть! Будь ласка... — додаю, схаменувшись.

— Ваш як його, Йонас? Значить, ваш Йонас вейпер зі стажем. Він віддає перевагу механічним вейпам, вони дуже прості. Ось така трубка та акумулятор. Жодної електроніки. Якщо випадково в кишені натиснути кнопку, він вибухне, тож вейпери батарейки носять окремо.

— То це вейп вибухнув?

— Ні, ваш співробітник сумлінно носив акумулятор в іншій кишені. Але, мабуть, автоматично поклав до нього дріт, і сталося коротке замикання. Тому куртка й спалахнула. Напевно, коли вітром відчинило вікно.

— Це Йонас його не закрив, — осяяє мене, — коли курив свій вейп.

— Швидше за все.

— Що ж це виходить, — від здогаду холоднішаю і покриваюсь потом, — якби ми не прийшли, то не загасили б пожежу?

Артем дивиться на мене незрозумілим поглядом.

— Тож я казав, що скрізь, де є люди, обов'язково є людський чинник. І його не можна не враховувати.

Уявляю згорілий вщент готель, і серце провалюється у прірву. Ні, звичайно, спрацювала б протипожежна система, приїхали б пожежники, але...

— Не буває ідеальних готелів, міс Погана. І ідеальних співробітників також не буває.

Як я не тримаюся, нічого вдіяти із собою не можу. Починаю судомно схлипувати, зчепивши перед собою руки. Сльози прокладають по щоках вологі доріжки.

Мені дуже соромно. І дуже шкода. І взагалі...

— Ну що ти, не треба плакати, — несподівано перед моїм носом зʼявляється мокра, в пінних розводах сорочка, яка зовсім недавно була білосніжною і відпрасованою. Під тканиною добре вгадуються тверді м'язи.