Розділ 6

— Хелено, тебе шукає наш новий постоялець, — зазирає до кабінету Джессіка. Вона виглядає переляканою, і я із запізненням згадую про Асадова. — Вимагає та каже, що терміново.

— Вимагає він, — буркливо хмикаю і махаю рукою. — Скажи, що я зайнята, Джес. Або придумай щось. Скажи, що в мене відеоконференція.

— Вже сказала, — охоче відповідає Джессіка.

— А що він?

— Обурився. Яка, каже, може бути відеоконференція увечері?

— А ти скажи йому, що з китайцями. У нас із ними різниця в часі.

Джес змовницьки киває і зникає, але через хвилину з'являється знову.

— Він каже, що має термінову і важливу справу. Він уже тут, під дверима.

Зітхаю, бо розумію, що Асадов так просто від мене не відчепиться. Де моя маска?

— Гаразд, скажи, що я за п'ять хвилин звільнюся. Ні, за п'ятнадцять, — кричу навздогін Джесіці і бурмочу собі під ніс: — Нехай помучиться.

Висуваю ящик, щоб узяти маску і з розпачом виявляю, що упаковка порожня. Останню я одягла, коли до мене увірвався Асадов. Я потім стягнула її з обличчя і засунула до кишені кардигана, а кардиган залишила вдома, коли ходила на обід.

Нову упаковку потрібно взяти у адміністратора, але в коридорі стирчить Асадов.

Що ж робити? Він не повинен мене бачити, не повинен.

У мене була мрія, я так часто собі це уявляла!

Я мала стати успішною і знаменитою. Мала пройти повз, не звернувши на Артема уваги. Сліпуче посміхатися і приймати компліменти від натовпу оточуючих чоловіків. Він повинен був із захопленням дивитися мені услід.

Як же тепер його «Алю, невже це ти?»

І моє «О, Артеме, це ти? Я тебе навіть не помітила! Щось ти постарів»?

Як же моя мрія?

Я ще не стала блискучою успішною леді, а мої дівчатка не виросли та не перемогли у конкурсі краси. Зате вони вибрали собі тата...

Просто жерсть.

Гарячково риюсь в сумці. Якби там була карнавальна маска з дитячого свята, присягаюся, я б і її надягла. Але там немає нічого, окрім упаковки медичних пластирів.

Дивлюся на упаковку, іншого виходу немає. Кидаюся до дзеркала і наклею їх собі на обличчя навхрест. Пальці не слухаються, розмазуючи помаду, але я поспішаю, тому що в двері вже вимогливо стукають.

Дякую, що не ногою.

— Заходьте, — кричу, падаючи в крісло за столом, але мій дозвіл особливо нікому не потрібен.

— Ну нарешті ви зволили мене прийняти! — Асадов уривається до кабінету і завмирає на порозі. — Що з вами, пані Погана? Вас що, побили?

— Ні, звичайно, — знизую плечима, — з чого ви взяли? Мене просто... просто я... Мене покусали бджоли!

— Та невже? — саркастично посміхається Асадов. — А я вирішив, що це ваші постояльці залишилися незадоволені обслуговуванням.

І відразу змінює тон.

— Чого ви мені голову морочите? Звідки в такий час бджоли та ще й у такій кількості?

Мда, з бджолами я справді погарячкувала.

— Гаразд, — кажу довірливо і знижую тон, — я вам зізнаюся. Але це лише між нами, обіцяєте?

Вочевидь спантеличений Асадов недовірливо нахиляє голову.

— Ну припустимо...

— Я зробила підтяжку обличчя, — повідомляю йому з виглядом, ніби довіряю найзаповітнішу таємницю.

Брови Асадова злітають угору і так і залишаються. Він мовчки мене роздивляється, підходить до столу і спирається на стільницю. Як вранці.

— Скільки вам років, міс Погана?

— Мені?

— Ну, не мені ж. Мені з ранку було тридцять три, і я про це чудово пам'ятаю.

— Двадцять чотири.

— Навіщо? — свистячим шепотом питає він, нахиляючись дуже низько. — Навіщо вам у двадцять чотири роки робити підтяжку обличчя?

— Це моє обличчя, — говорю, захищаючись, — вас це як обходить? Хочу підтягую, хочу — ні.

— А й справді, — він обминає стіл, — яка мені різниця? Давайте перейдемо до мого питання. Ви вже розробили план?

— Ні.

— Чому?

— Я була зайнята.

— Китайцями?

— Саме.

Ми перекидаємось словами, ніби тенісними м'ячиками. Я бачу, що Артем заводиться, але чому не розумію.

— Так, що маринували мене в коридорі цілих десять хвилин?

Він нагадує булькаючу каструлю з кришкою, з-під якої валить пара. Ще трохи, і зашипить.

— Уявіть собі, китайці також одружуються і виходять заміж. У нас велика географія послуг, до нас їдуть з усього світу. А що, пане Асадов, вас це якось бентежить?

— Ні в якому разі. Тільки ви брешете незрозуміло навіщо. У Китаї зараз ніч, міс Погана. Ви обговорюєте проекти вночі?