Розділ 4

Вкотре захотілося пошукати на голові невидиму шапку, але Артем стримався. Підвівся з навколішок, озирнувся і побачив чорного товстого кота з білою манишкою та білими лапками.

Заволала Влада, Асадов скривився. Кіт та й кіт, ще не вистачало звертати увагу на забобони. Поки Влада продовжувала волати, кіт перевальцем підійшов до дітей.

— Це не знак, це Марсель, — сказала насуплена мала.

Її сестричка зі завислим на личко локоном підтягла кота за передні лапи. Артем злякався, що тварина подряпає дитину, але той навіть не ворухнувся.

— Хочете погладити?

І тоді його прострелило. Марсель.

Кошеня, якого шість років тому з його даху зняла Аля, теж звали Марсель. Не одразу, звісно, ​​звали, вона його потім так назвала. І слідом нахлинуло заборонене, про що він забороняв собі думати. Але яке все одно періодично наздоганяло та добивало.

Це через неї він не міг заводити нормальних стосунків. Через неї отримав звання женоненависника та вічного холостяка. Через неї у них так нічого і не вийшло зі Златою, коли Артем поступився і погодився спробувати розпочати спочатку. Дати їм шанс.

Він тоді так втомився від цієї гризні в собі, так захотілося повірити, що в них вийде. І він тоді ще кохав Златку.

Тільки сам не зміг. Чогось йому більше не вставляло у цих відносинах. І він більше не вірив ні в кохання, ні в щирість.

Артем сідав у літак, коли отримав повідомлення від Альони. Що від неї, не засумнівався ні на секунду, про їхні стосунки більше не знав ніхто. Ось так в одну мить розбиваються ілюзії, коли отримуєш повідомлення з вимогою грошей, інакше про твої брудні помисли дізнаються всі твої друзі та знайомі. Круто так прилетіло від невинної овечки, якою прикидалася Альона.

Вона, напевно, помітила, що він спостерігає за нею з вікна, тому й роздала гроші. Знала, що він поведеться та розслабиться.

Асадов так розлютився, що навіть не став читати досьє на цю помірковану брехливу стерву, що підготували його есбешники. Порвав роздруківку та видалив із пошти файл.

Але потім, чим більше думав, тим більше сумнівався. Доручив безпечникам потрясти доньку прибиральниці Гордєєвих, і несподівано та зізналася, що захотіла в такий спосіб допомогти подрузі.

Вкотре він проколовся з цією дивною дівчиною, Альоною. Думав навіть знайти її, але трапилася аварія, і Артему стало не до Альони.

Тепер її кіт опинився у управительки готелю «Три зірки», а сама управителька — тим супергеніальним мозком. Причому явно з привітом. Інакше не сиділа б у темряві через лампочку, що перегоріла.

Але головне, чудові «квіткові» дівчатка виявились її доньками. Її та якогось незнайомого мужика, якому так пощастило, і який так бісив Асадова.

На секундочку.

***

— Що? Що ви сказали? — перепитую вражено. — Ви жартуєте?

Від шоку навіть забуваю, що мені потрібно ховатися, опускаю ноутбук і піднімаюсь над стільцем.

Вухам своїм не вірю. Як наяву з пам'яті виринає картинка: Артем пригортає до себе дівчину в короткій шубці, бере її обличчя у свої руки. Вони цілуються під ошатно прикрашеною омелою, навколо гомонить і сяє Різдвяний ярмарок, а я стою за два кроки з багряно-червоним розпухлим носом, мокрими очима і великим животом.

Занадто близько, щоб не бачити, як ніжно він її цілує. Занадто близько і надто боляче. За себе та за своїх дівчаток, які тоді ще не народилися.

Мене Асадов цілував рвано, жорстко, вимогливо, бо тільки хотів. А ту дівчину він кохав, це було видно неозброєним оком.

То що сталося? Що змінилося за ці шість років? Чому він розлучився з коханою дівчиною і одружився з іншою?

Я не встигла уважніше роздивитись дружину Артема, але мені вона здалася досить вродливою. Достатньо, бо фоном до неї йшов Асадов, котрий задає надто високу планку.

Мені не пощастило, він не встиг ні постаріти, ні полисіти. До мого глибокого розчарування. Скоріше навпаки. А помітити когось поруч із ним можна тільки, якщо цей хтось хоч трохи виділятиметься на такому бездоганному тлі.

Тепер Асадов, який щойно одружився з гарною дівчиною, вимагає, щоб я зірвала йому шлюбну ніч.

Цікаво, хто з нас збожеволів. Невже я? Це зовсім недоречно, незабаром збори акціонерів, і ще в мене діти...

— Ви вважаєте, що я жартую, пані Погана? — чую зовсім поряд хрипкий голос і здригаюся.

Я надто захопилася своїми думками і геть-чисто забула про присутність Асадова. А ось він про мене не забув, як нависав, так і нависає. Його дихання лоскоче скроню і мочку вуха, і я заливаюся болісним рум'янцем.

Чому він на мене так діє? Досі діє, незважаючи на прірву між мною сьогоднішньою та Альоною шестирічної давності.

Проковтнувши, бурмочу у відповідь:

— Взагалі не схожі, сер... містере... пане Асадов...

— Тоді чому ви навіть рота роззявили?

— Я? — вигукую і знову червонію. На цей раз від обурення. — Та хіба я...

— Тихо, тихо, — мені на губи лягають прохолодні пальці і трохи притискають, — не кричіть так голосно, нас можуть почути, міс Погана. Чи ви заміжня?