Розділ 2

Наречена обертається до Асадова.

— Любий, зроби що-небудь! Чорний кіт на весіллі це жахлива прикмета!

— Він не скрізь чорний! — протестуюче скидає голову Мілана.

— У нього білі лапки! І грудка! І на носику цяточка! — заступається за незаслужено оббреханого кота Маргаритка.

— На секундочку, — водночас кажуть Артем з Мар'яшою і повертаються до обуреної нареченої. А потім Артем здивовано витріщається на Мар'яшу.

Марсель явно відчуває підтримку. Він встає і повільно, не поспішаючи підходить до своїх господинь. При цьому ніби проводить невидимий кордон між дітьми та «ювілейною» парою.

— Який жах! Він перейшов нам дорогу, — істерично волає молода дружина, і я бачу як морщиться Артем.

Мда... Не можу стверджувати про власну неупередженість, але й назвати Асадова щасливчиком у мене не повертається язик. Дівчині перед заміжжям не завадило б підлікувати нерви.

Судячи з обличчя її люблячого чоловіка, він теж так вважає, бо обриває кохану дружину на півслові.

— Діти мають рацію, Владо. Припини істерику.

— Любий, це дуже поганий знак, — наша гостя слухняно знижує рівень шуму.

— Це не знак, це Марсель, — супить бровки Мар'яша і повертає долоньку вгору. — Він кіт.

— Марсель? — Асадов раптово замовкає і хмурить лоба, ніби намагається вхопити за хвіст примарний спогад.

Міланка піднімає кота на руки, Артем уважно розглядає тварину.

«Боже, Боже, Боже, — шепочу одними губами, дивлячись на високу стелю, — він не може його пам'ятати. Він не повинен його впізнати!»

Артем покусує нижню губу і теж дивиться на стелю.

Дивиться довго. Наказую собі заспокоїтись. Він не впізнає. Хіба можна взнати у вальяжному восьми кілограмовому коті розміром із середню собаку крихітне нявкотливе кошеня? Його, до речі, і собаки бояться.

Завмираю, приліпившись до колони. У холі тихо, лише цокає великий годинник над ресепшеном, а до найдальшого куточка готелю луною розносяться глухі удари. Це моє серце стукає з потрійною силою.

Асадов оглядається на всі боки і повертається до притихлих адміністраторів.

— Покличте управителя готелем, — каже він сухим тоном. — Тут взагалі є управитель?

— Є, — відповідає йому Мар'яша, і він з подивом опускає очі вниз.

— Ти його знаєш?

— Це наша мама, — каже Маргоша.

Артем знову сідає перед дівчатами навпочіпки. Мілаша простягає йому Марселя.

— Хочете погладити?

Асадов розсіяно простягає руку, але вчасно схаменуться.

— То де ваша мама?

«Захворіла, на карантині. Ні, у лікарні. А краще у комі. Ні, у в'язниці»...

Він не повинен мене бачити. Я, звичайно, вже не вісімнадцятирічна дівчинка, але і що я змінилася до невпізнання, теж не скажеш.

Відлипаю від колони, задкую в рятівну темряву коридору, далі переходжу на біг. Я повинна домчати до кабінету швидше, ніж туди прийде Асадов.

А що, коли він уже здогадався? Чи звідкись дізнався про доньок? Навіщо власнику мережі готелів вищого класу знадобилися наші «Три зірки»? І поводиться він дивно.

Чому сам вирішив зав'язати дівчаткам стрічки на туфельках? У моїх дітей весь час щось розв'язується — як не стрічки, так шнурки. Нікому на думку таке не спадає. Як правило, одразу кличуть мене.

Значить, таки знає? Холодію від однієї такої думки і подвоюю швидкість. Мчу в кабінет, по дорозі затягуючи волосся в хвіст. І чому я не ношу перуки? Як просто і елегантно було б сховатися від Асадова за перукою, якщо вже я не спромоглася зробити пластичну операцію...

Влітаю до кабінету та опускаю жалюзі. Напівтемрява, вже щось.

Гарячково нишпорю в сумці. Невже я не взяла окуляри-обманки? Я навмисне їх купила, як тільки рада директорів затвердила мою кандидатуру, щоб додати образу солідності. І кілька зайвих років.

Не можу їх знайти, трапляються лише сонцезахисні окуляри.

Але якщо я сидітиму в кабінеті в сонцезахисних окулярах, Асадов точно щось запідозрить. Ще й у темряві.

Висуваю ящик і радісно скрикую. Є! І окуляри, і набор медичних масок. Подумки підношу коротку подяку карантину, натягую окуляри, маску, падаю за стіл і ривком відкриваю кришку ноутбука.

Встигаю в останню секунду. Двері відчиняються, на порозі з'являється Артем Асадов.

Це він такий високий і широкоплечий, чи в мене занадто вузький дверний отвір?

Сама себе подумки смикаю. Я не мушу про нього думати як про мужчину. Він для мене постоялець, наречений, молодий — хто завгодно, тільки не вродливий мужчина із шикарним, прокачаним торсом.

Краще б він погладшав. Або облисів. Мені зараз було б набагато легше.

— Пані Хелена Погана? — звучить різке, і я здригаюся від звуків його голосу. — Ви керуєте цим готелем?

— Мугу, — кілька разів киваю, сховавшись за ноутбуком.