Розділ 1

— Мілаш, не крутись, а то вийде криво, — кажу дочці, поки зав'язую в неї на поясі пишний бант кольору вершкового морозива.

У всіх трьох дівчаток однакові сукні та обідки для волосся. Обідки прикрашені квітами та стрічками.

— Ви схожі на солодкі карамельки! — говорю дітям.

— Карамельки кольорові, матусю. Ми зефірки! — поправляє мене Міланка.

— У мене ось тут стирчить, — показує моя молодша, Мар'яша, на локон, що вибився, і я беру до рук гребінець.

— Готово! — відкладаю гребінець і розправляю на сукні волани.

— Ми гарні, мамо? — питає моя старшенька Маргаритка, стоячи перед дзеркалом.

— Дуже! Ви в мене як лялечки! — обіймаю доньку так, щоб не розпатлати акуратно покладені локони, і цілую в носик.

— А мене? — Міланка обіймає за шию, збираючись за звичкою влізти на коліна, але вчасно зупиняється, щоб не зім'яти повітряну сукню.

— І тебе, — цмокаю її в ніс.

Вони сьогодні знову «квіткові» дівчатка, і ми цілий ранок присвячуємо зачіскам та вбранню. Менше просто не виходить.

В інші дні, коли я поспішаю, прошу допомогти когось із персоналу, але сьогодні маю вільний ранок. І я рада, що можу провести його зі своїми дітьми.

Мар'яша протискується між сестрами і теж підставляє личко. Все правильно, три носики, три поцілунки, як завжди.

Аби вони знову не почали питати, на кого вони схожі. Минулого разу мені вдалося вчасно переключити їхню увагу на білочку, що вискочила на алею парку.

Зараз під рукою жодної білочки немає, є тільки товстий Марсель. Але навряд чи він здатний когось відволікти. За весь цей час ця ледача грудка вовни навіть не ворухнулася. З'їв ранкову порцію і спить у кріслі, згорнувшись клубком і накривши лапою ніс.

Це все новий кухар Андреас. Це він спитав у моїх дівчаток, у кого вони пішли такі блондинисті. А звідки мені знати, в кого? Гаразд, у них очі блакитні. У їхнього батька, Артема Асадова, вони темно-сині, може й у дівчат потемніють.

Але волосся у Артема темне, у мене теж. А всі мої три дівчинки світленькі, як кульбабки.

Сказати дітям «я не знаю» не повертається язик.

Хоча, якщо мені пощастить, і вони забули...

— Мамо, а на кого ми схожі? — питає молодша Мар'янка.

Дідько. Не поталанило. Як я сама могла забути?

Так і не підготувалася.

Приймаюсь гарячково перебирати в голові близьких та далеких родичів. Але, як на зло, ніхто на думку не спадає.

Говорити, що вони схожі на тата, теж не хочеться. По-перше, це неправда. По-друге, я показала дівчаткам фото начебто їхнього тата, а насправді свого. Сказала, що він катався на лижах у горах і розбився.

А мій тато теж був темноволосим. І мама. Навіть бабуся, хоч вона вже сива.

Ну не було у нас у родині блондинів, жодного.

Три пари очей вичікувально дивляться, я вже близька до паніки. Але поки що мені знову щастить. І навіть без білочки.

— Де мої дівчатка? — Заглядає в кабінет піар-менеджер Джессіка. — Скоріше, гості вже під'їжджають! Тільки кошики не забудьте.

— А хіба ми їх хоч раз забули? — обурено пересмикує плечима Мар'яша. — На секундочку!

Я мимоволі здригаюсь. Ось інтонацію молодшої доньки точно ні з ким не переплутаєш.

Добре, що тут немає хазяїна цих інтонацій. Нема й не може бути.

Чи... недобре?

***

Ми спускаємось у хол. Дівчатка біжать попереду — в них відповідальне завдання. Вони першими мають зустріти ювілейну пару наречених.

Якусь там бла-бла-тисячну, я таких цифр не запам'ятовую. Це не в компетенції управительки, моє завдання, щоб гості залишилися задоволені обслуговуванням.

Так, я вже цілих півроку сама керую готелем. Марія пішла в декрет, і компанія довірила мені керівництво. Містер Річ жартував, що я потраплю до книги рекордів Гіннеса як наймолодша управителька в історії готельного бізнесу.

Цілком можливо, я все збираюся загуглити, але забуваю. Звичайно, заздрісники стверджують, ніби це через те, що я володію акціями готелю. Але я знаю, як багато я працювала, щоб обійняти цю посаду.

І хіба така компанія, як «Цитадель», стала б затверджувати мою кандидатуру тільки тому, що я акціонер? Сміх та й годі.

Готель перебудували та перейменували, він уже давно не «Паладін», а «Три зірки». Не знаю, хто запропонував так його назвати, але на зборах акціонерів найбільше голосів отримала саме ця назва. А мої дівчатка, як підросли, стали його символом.

Вони без перебільшення вважаються візитівкою готелю. Я не планувала, все вийшло само собою. Ми робили рекламну фотосесію, моїх доньок нарядили «квітковими» дівчатками.

Рекламний постер вийшов настільки вдалим, що назву «Три зірки» почали пов'язувати виключно з моєю малечею.

Я не знаю, хто пустив цю чутку, але я особисто чула від кількох інсайдерів, що дівчатка Погані — це талісман. Якщо вони зустрічають наречених, це гарний знак. Значить у пари гарантовано не буде жодних проблем із дітонародженням.