Глава 2

"В найгірші моменти життя, я ховаюсь від світу, закриваюсь, щоб ніхто не побачив мою слабкість. Жодних сліз! Жодного скиглення! Я не вмію довіряти людям, нікому: татові, братові... я не заводжу друзів і стою осторонь кохання. На задвірках. Бо кінець завжди один - мене зраджують і я залишаюсь поломана і розбита. Самотнісь - не вирок, в моєму випадку це - спасіння!"

Заходжу в порожню квартиру і вкотре дякую Богу, що Ян знову пропадає на змаганнях. Братові бокс і кубки – мені тиждень, два відпочинку від постійного контролю і повчань.
На ходу роздягаюсь і стаю під гарячу воду. Який дивний сьогодні день. Хочеться змити весь пил, дурні думки й втому.
Перед очима погляд незнайомця. Карі, у нього карі очі, більше схожі на бурштин, з рідкими чорними вкрапленнями у правому оці. Виявляється, у світлі фар можна дуже детально роздивитись людину, якщо стояти так близько, щоб торкатись кінчиками носів.
Проводжу рукою по губах і різко відсмикую пальці, досить того, що я досі відчуваю його доторки на тілі. Спираюсь спиною об холодну плитку і підставляю обличчя воді. Добре було, якби вода змивала бруд не лише з тіла.
...його руки на моїй талії: однією рукою хлопець погладжує мій живіт, інша лягає на шию і приємно лоскоче її. Губи стають наполегливіше, мнуть мої, язик вривається в рот, я відчуваю, що не вистачає повітря .. і мені хочеться більшого ...
Відкручую холодну воду і, зціпивши зуби, стою під крижаним струменем кілька секунд. Так краще.
Я злюсь на себе за дурну реакцію на цього хлопця! Це всього лише поцілунок, а я ... Згадую вираз його обличчя і помітне почервоніння від ляпаса на щоці. Буде знати, як лізти цілуватися! Вискочка!

Оголена виходжу з ванни й одразу відкриваю двері на балкон, ранішнє повітря заповнює кімнату і я кілька хвилин просто дивлюсь на місто, що давно прокинулось. Благо, сусідній будинок доволі далеко і ніхто мене не бачить. Лягаю на ліжко і замотуюсь в ковдру наче в кокон. Закриваю очі й починаю згадувати наш будинок.
Широкий ганок, з річкового каменю, кухню з каміном і зручним диваном, на якому ми часто всі разом дивились фільми. Скрипучі сходи на другий поверх, велике вікно в моїй кімнаті, що виходило на ліс і аромат маминих духів у ванній – щось лавандове з тонкими нотками фруктів.
Спогади заспокоюють мене, дозволяють триматись наче за якір за думку, що в мене є минуле, що в мене є коріння, я тримаюсь.... Той будинок залишився за сотню кілометрів від міста, я час від часу приїжджаю туди, коли особливо хреново. Я пам'ятаю, як мама вибирала фіранки в мою кімнату, як вони з татом переконували мене, що вона буде схожа на кімнату принцеси....
Потім мама захворіла.
Довгі ночі в лікарні міняли одна одну, а потім все раптом закінчилося. Було боляче вірити та надіятись до останнього, а потім розуміти - все скінчено. Сподіватися, що лікарі помилилися ... А потім дивитися, як труну опускають в холодну землю і розуміти - тепер ти одна. І єдине бажання, яке 12 річна я тоді відчувала – холодну самотність.
Зазвичай у своїх спогадах я зупиняюсь на виді зелених крон, що колихаються від вітру, але сьогодні мене несе.
Перед очима картинками мигають спогади: як тато покинув 14-річну мене і старшого на 3 роки, Яна на своїх батьків, а сам поїхав в холодний Лондон. Згадую короткі дзвінки й велетенські пачки з передачами, дорогі речі й власне бажання догодити, показати, що я молодець, що мною можна гордитись – кращі гуртки, курси англійської та іспанської, спортивні секції і перемоги на всіх конкурсах\змаганнях\олімпіадах.
А потім дзвінок у Скайп і привітне обличчя милої руденької жіночки:
- Аню, це моя Джессіка.
Знаєте, що відчуває 17-річний підліток, коли раптом відчуває себе зайвим, а пам'ять про найдорожчу людину – зрадженою? Я спалила на задньому дворі всі грамоти, пошматувала випускне плаття, з самого Лондона, а потім вперше напилась.
Залишався семестр до закінчення школи, брат був за кілька сотень кілометрів... а потім за день до випускного в машину, у якій бабуся з дідусем їхали з гостини, влетів п'яний водій...
Через 2 місяці я летіла з татом в Лондон.
Мені хотілось трохи любові, співчуття, але життя бізнесмена початківця не розраховане на няньчення з маленькими сопливими дівчатками.
При першій же можливості я звалила в гуртожиток. Так було краще для всіх. Мені остогидли обличчя прислуги, охорони і татових компаньйонів. Надоїло фальшиво усміхатися і грати роль задоволеної життям багатійки!
Ми з татом остаточно відділились і єдине питання, яке я хотіла йому задати : Як він міг знову когось полюбити?

Я поринула в студентське життя, нові друзі, нова атмосфера ... зовсім скоро я змогла якщо не забудь, то успішно притупити образу. А я вперто гризла граніт науки в Лондоні й надіялась влаштувати тут нове життя, самостійно.  А через два роки я зустріла Ніка...

Від спогадів мене накрило такими емоціями, що забракло повітря, а руки почали тремтіти наче в найгіршого алкоголіка.
Я вибралась з ліжка і поспішила на кухню, там завжди був бластер білих капсул – мій порятунок. Лікар не рекомендував зловживати заспокійливими, але ...
За кілька хвилин приступ пішов на спад і я вкотре пообіцяла собі не копошитись в пам'яті!
Погляд спіткнувся за чорний бік фортепіано, яке залишили попередні власники квартири. Скільки я не грала? Мабуть відколи повернулась з Лондона.
Тихо підійшла до нього, провела рукою по чорній кришці й торкнулася клавіш. В голові відразу виникла мелодія, як раніше. Звук вийшов чистий, дзвінкий, схоже брат, перед моїм приїздом, налаштував його. Це знову доводило, що Ян як ніхто знав мене, може краще ніж я сама.
Я грала як останній раз, віддавала мелодії всі переживання, біль і сумніви, ділилася з нею наболілим і з кожним новим акордом ставало легше. По щоці прокотилася перша за майже 2 роки сльоза. Гаряча, щира, за нею ще одна і ще. Я не помічала як сльози капали на пальці, як витирала їх різкими жестом і далі продовжувала грати ... Холод батька, проблеми в чужій країні, хворобливі стосунки з Ніком і наш розрив...я все переживала мовчки. Рятувалась перегонами й бігом.Але рано чи пізно цей клубок гіркоти мав вийти. Пора починати все з чистого аркуша!
Коли чиїсь теплі руки торкнулися мого плеча я голосно дихала, задихаючись від сліз і догравала останніх ноти.
Ян тихо поцілував мене в скроню й обійняв.
-Я поруч. Чуєш. Я більше нікому не дам тебе в обіду ...
Я слухала шепіт брата і розуміла, що болі більше немає. Здавалося вона зникла разом з останніми нотами в ночі. А за вікном повільно піднімалося сонце, проганяючи густу темряву і даючи світові новий день.