Глава 1

"Я інколи згадую себе років 8 тому - геть дитячу і наївну. Дівчинку, яка червоніла від слова "бля" і вважала куріння - найбільшим злом. Де вона? Я інколи сумую за нею. Чи вона живе в мені? Чи вона могла б вижити в тому болоті, в яке перетворилось моє життя? Мені здається, таким цукровим дівчаткам місце лише в казках і спагадах. От тільки, чому мені інколи так не вистачає її - маленької наївної Ані, яка вірила в зубну фею і перемогу добра...."

Я зриваюсь з криком за кілька секунд до дзвінка годинника. Піднімаюсь на ліжку і спираюсь спиною об холодне бильце, зовсім не красиво витираю мокре обличчя кутом ковдри і прикриваю очі. Серце глухо барабанить об грудні клітку і я намагаюсь заспокоїти нервове дихання. Пора звикнути, Аню, пора.
Клятий сон не відпускає вже багато місяців і в перші рази мені здавалось, що волосся мокре не від поту, а від холодної дощової води, здавалось я відчуваю її у горлянці й от-от просто захлиснусь... Думки ще більше прискорюють пульс і я голосно зітхаю. Тремтячими руками нарешті відключаю годинник і розумію, що найкращі ліки для мене зараз – холодний душ.
У ванній, навіть не дивлюсь на себе в дзеркало, скидаю футболку і стаю під струмінь холодної води, шкіра одразу покривається мурашками, але я терплю холод, зціпивши зуби. Так треба!
Так-сяк сушу волосся й одягаю звичні чорні джинси, батнік з кажаном, рукавички без пальців, бандана – також чорна з білою мандалою, хитро сплетеною з чудернацьких ліній. Підхоплюю ключі зі столика в коридорі і швидко спускаюсь на підземну стоянку. Майже пів на 2 ночі, в мене залишається не так багато часу щоб доїхати до місця зустрічі, але хіба це проблема.
Криво посміхаюсь своїм думкам, кожного разу, перш ніж сісти в авто думаю: «може ця поїздка остання»?
Кажуть перед смертю людина бачить все життя перед очима – херня повна!
Нічого ти не бачиш, перед тим як поцілувати Кістляву. Нічогісінько!
BMW приємно муркоче і я лагідно гладжу руль – плюньте в очі тому, хто скаже, що жінки – погані водії. Ці закомплексовані мудаки просто заздрять!

Будинки пролітають за вікном машини, зливається в одну пляму обочина, а я підспівую:

«This ain’t no upwardly mobile freeway
Oh no, this is the road
Said this is the road
This is the road to hell»*

Я не відчуваю напруги чи страху, скоріше свободу, яка п'янить і з якою потрібно бути дуже обережною. Варто, час від часу згадувати про внутрішню гальму, щоб не просрати все.
На виїзді з міста повертаю на право і стишую хід, за старим ангаром, по обидва боки дороги вже зібрались любителі шоу. Гучна музика розливає адреналін по крові, у світлі фар вся тусовка більше схожа на зйомки Форсажу – надто пафосно, надто понтово і надто дорого.
Натовп помічає моє авто і зривається на крик, я лише кривлю губи в гримасі. Для більшості тих, хто тут зібрався – це просто чергова розвага, причина для понту і крутої сторіс в інсті. Круті машини, куплені заможними батьками, вийобистий тюнінг і дурна впевненість, що весь світ готовий впасти на коліна і відсосати їм.
Від гурту дівчат відривається високий чорнявий чоловік і в розвалочку підходить до моєї машини, опускаю скло і звично натягую на обличчя бандану – менше знають – краще сплять.
-      Шерхан. - киваю головою.
-      Привіт, Акчарлак.
Він не бачить, але я не стримую усмішку. Татарська кров грає у цьому чоловікові на всі сто, але і я доволі непогано знаю рідну мову своєї однокласниці – кримської татарки Асманур і точно можу перевести назву дурної птахи. Зневажливо фиркаю:
-Не набридло, Хан?
- Поганяємо, Акчарлак сьогодні? Чи, як завжди, боїшся.
- Вибач, інші плани! – закриваю вікно і відвертаюсь від головного боса всіх перегонів півострова. Я зареклась гратись з цим типом, надто він небезпечний і хитрий.
- Я колись зніму цю тряпку з твого личка! Повір – тобі сподобається.
Показую в вікно середній палець і під'їжджаю до ліній старту.
Три заїзди, рівно три. Бажано стільки ж перемог, якщо сьогодні Пані Вдача на моєму боці.
Хоча, я вже давно не відчуваю чистого кайфу від цього, навчилась просто ловити задоволення від самого процесу перегонів.
Краєм ока підмічаю, як збоку рівняється наворочений мерседес, натовп знову гудить в очікувані хорошої гонки. Мені ж цікаво, хто за кермом, бо боятись потрібно не марки машини, а суперника - ще одна наука з минулого життя.
«Головне не вбийся» – шепочу собі і прогазовую на радість народу.
Вікно сусідньої машини повільно опускається і до мене шкіриться губата блонда. Серйозно?! Відчуття розчарування навалює хвилею – перша гонка явно коту під хвіст. Цікаво, хто пустив сюди цю ляльку?
-      Приготуйся до поразки – кричить незнайомка і не я стримую сміху. Почуття гумору – це явний плюс, відсутність інтелекту – не мої проблеми.
Хвилина і наші машини зриваються з місця під запах стертої резини...

Я різко гальмую і досадно ляскаю долонею по баранці – це офіційно найгірша гонка в моєму житті! Який сенс вигравати у слабкого суперника?!
Блондинка підлатає до машини й гримає кулаком об вікно.
-      Нігті не поламай. – раджу спокійно, опускаючи на половину скло.
-      Ти, ти...
-      Хто? – вдаю зацікавлення, розглядаючи тонкий ремішок годинника.
-      Ліза! – високий хлопець, плюс-мінус мого віку, відтягує блонду від машини за тонку талію. О, от і "папік" з'явився.
У світлі сусідньої люстри* він видається схожим на якогось поганця з фільмів: широкі плечі під косухою, чорна футболка і такі ж джинси. Смоляне волосся спадає на очі і незнайомець нервовим рухом відкидає його назад, риси обличчя загострені і мабуть, єдине, що зм'якшує його лице – злегка пухлі губи. Я на мить подумала, що розумію значення фрази про вилиці об які можна порізатись.
-Ти щось хотів? – незнайомець пронизливо дивився на мене, наче я переїхала котика і намотала його на шину.
-Радієш перемозі? – хриплуватий голос прозвучав з іронією.
-Потрібно вміти програвати!
-Принизливо вигравати у слабших. – злість піднімалась у грудях! Цей тип явно наривався на конфлікт.
-Я твою подружку не тягнула силою! Варто було тримати її ближче до ширінки, а не за руль пускати. – так, я хамло, так, я нариваюсь. Але цей тип викликає в мені незрозумілий вир емоцій, які бісять.
-        А може, це ти завжди обираєш слабших? – цей вискочка провокує мене. Він просто забавлявся цією ситуацією. І я знала завжди, що емоції - поганий помічник, але повелась на провокацію. Мені до божевілля захотілось втерти йому носа!
-          Давай перевіримо - я кивнула на старт і хотіла закрити вікно, коли цей нахаба ледь не засунув голову в салон і солодко простягнув:
-Якщо я виграю, ти віддаєш мені свою машину.
-Що !? – його наглість явно переходила всі межі
-Тільки не кажи, що злякалася. Я також поставлю свою... - хлопець скривив смішну міну, а я раптом подумала, що в нього дуже дорогі і хороші духи. Афганець – впізнала улюблену марку зовсім іншого чоловіка з іншого боку планети. Запанувала пауза, я ж всіма силами намагалась вирватись з виру спогадів.
-        Боїшся?! – насмішкуватий голос незнайомця діє, як ляпас і я просто натискаю кнопку підйому вікна. Різко розвертаю машину, розуміючи, що ледь не передавила незнайомцю ноги, от тільки від цієї думки зовсім не соромно і під'їжджаю до лінії старту. Хоче погратись – будь ласка!